суббота, 28 мая 2016 г.

МАГИЯ НОВЕЛЛЫ


                           МАГИЯ НОВЕЛЛЫ
      
  Роман Кракалия — профессиональный журналист, литератор, пишет на украинском языке, любимый жанр — короткий рассказ и новелла.
   В мае в Одессе увидела свет новая книга прозаика — «Вернись на Золотой Берег». Она небольшая, всего 135 страниц. Но в ней вместилось восемь новелл, три этюда и радио пьеса. Сами тексты, язык, включающий в себя жемчужины карпатской лексики, кажутся простыми и понятными. И это подкупает. Однако при чтении возникает ощущение невероятной мощи повествования, словно тебя подхватывает течение горной реки, из которого уже не вырвешься. К счастью, новеллы короткие, и во время перехода от одной к другой, есть возможность передохнуть, отдышаться…
А. Михайленко

___
-----------------------------------------------------
Роман Кракалія                        
                               
                                      Потяг до Вижниці

                                             новела

Прийти на залізничний двірець і купити картку…
Так, взяти квиток на потяг і поїхати, нарешті, до Вижниці…
- Як буде тобі цілком зле, то поїдь до Вижниці, - казав не раз вуйко Танасій. - Але кажи так, як я: ВижнИця. Кажи так само, як наші люди говорять:  криниця, пивниця… Нє, ліпше: кєрниця, пшениця, скарбниця, бербениця, кєртиця… Вкємував?
Ні, таки не розумів я тоді, чому треба  говорити саме так, а не інакше. Але то казав Танас - так позаочі називав свого вуйка, а все, що він скаже, можна карбувати на золотих пластинах. З того золота, якого вуйко Танасій доста намив за свою чвертку. Тою чверткою замінили йому кару  смерти. Відбув її всю до решти. Відтак про пивницю - мокру, зимну, страшну - не хотів згадувати, казав: ліпше буду тебе вчити всілякої  ріднизни. А що то є наголос, не знав навчитель. Зате від молодих літ вуйко Танасій добре знав Декалог і все життя пам*ятав  його заповіді. Через те й зазнав отої  льодовні - для початку, а відтак ще багато чого звідав, але про то вповідати не мав охоти. Про тоті вуйкові  пригоди вже від інших  довідався…
- Поїхав би-с коли-будь, мо й завтра, але чоловік не думає про такі мандри,  коли привик до одного місця, бо тогди єму ліньки. І страшно стає. Що я там забув? Це він так собі ніби мудро гадає. А я так відповім: все! Усе ти, братчику, там забув. Не знаєш навіть, як ти ся кличеш.
- Але чюй мене, - провадив далі, та все брав попід вуса незапалену файку, примоцовував ту люлечку і так, і сяк своїми темними та ще й вудженими від таки неї пальцями, на яких суглоби гулями напинали шкіру, аж біліла. Жодних цигарок не визнавав. Звідколи  Сидір Кизима  перед тим,  як померти, подарував йому сю маленьку люльку.  Сам зробив  її  та незрідка потягував з неї пахучу тайгову траву. І не міг би ані один пес нанюхати його слід, бо пес нюхає землю, а земля його берегла. Хоч і чужа - земля всюди газду чує. А той чорт вертухай  побіг сам, і пса потягнув. І нанюхав  утікача.
Про Сидора Кизиму вповідав багато, розказував так, буцім переповідав американське кіно, то вже міг питати  напам*ять, як питав свої уроки про козаків, Січове Стрілецтво та всілякі битви українців.  Так-так, хло, маєш то всьо знати, - казав. Мусив  слухати. Вуйко  Танасій багато літ, ще від малого, був йому і мама, і тато, і брат, і сестра, котрих не пам*ятав, бо не міг пам*ятати, бо старший брат по дорозі пропав, тато - не знати де, а мама… неня і сестричка - вже тут, на чужині… по кількох літах, як привезли їх сюди…
То кого мав би слухати, як не вуйка Танасія? Жінку ще молодою Господь запросив до себе, а син… Коли-не-коли потелефонує з Америки: все о-кей, коби лиш тато надумав переїхати, зараз же забере його до себе. А тато навіть до Вижниці не вибрався. Та й, по правді сказати, Вижниця таки ближче, хоча так само вже далеко. Далеке відслонене життя – немовби на куртині мальоване. Часами навіть думав про те, що гейби якась моцна нитка поєднує їх обох - вуйка Танасія і його, як ніби та пуповина. Закопана десь дуже далеко, властиво, там, куди відсилає його. Уперто ставлячи наголос так, як знає ще з малого.
- Ти мусів  давно поїхати до Вижниці, але не можу силувати. Маєш  самий захотіти. Але не так, як любки ци якої забавки, нє, а так, як людинА, - тут він так само вільно поводився з наголосом, - так, як людина мусить висповідатись, і то конче, вже…
То було давно, і було далеко - та балачка,  дуже давно і дуже далеко. Над ними прямовисно дрижало на морозі Північне сяйво, хвилево нагадуючи  відслонену завісу - лишень  не вбік, а  д*горі.
- То треба кожному, - казав твердо, немовби називав своє ім*я та карну статтю. – Кожному чоловікови.
- Вуйку Танасію, може, ми обидва поїдемо туди? Знайдемо родину…
- Я вже старий дідо, щоби так далеко.  А родина…  вже нема там нікого. Котрі вирятувались від тої біди -  мусіли втікати світ за очі. По таких роках де шукати? По цілім світі хіба… Най вже буде, як є. Маю сімдесят і ще скількись там, то доста. А Вижниця у мене отута, - показував пальцем на чоло. - І гезди, - клав ліву долоню на груди. - А тобі заповідаю поїхати. Пощо тут сидіти?  Додому руш!
- Та я вже ніби тутешній… тут народився.
- Додому! Там твій дім рідний! Мусиш, і край! Вже скоро спитають мене… на небі  спитають…  твої дєдьо і неня… про тебе. Що вповім? Додому! - затято повторював. - За них… За мамку…за дєдя… а найперше - за себе. Для себе, - тут він твердо натискав на перше  слово, а його очі блищали, як поломінь в печі. Добував з кишені маленьку  файку, та посмоктував собі з порожньої, та посмикував, за своїм звичаєм, лівого вуса - так робив Сидір Кизима, про котрого вповідати міг і день, і ніч, і ще день і ніч, і ще…  й усе  те було - чиста правда, не забруднена ані на стільки, що за нігтем, не сфантазована, хоч не кожний повірив би, слухаючи. Ті вуйкові вуса могли би мати таку саму барву, що й голова його, коли б не саморобна  файка Сидора Кизими. Казали декотрі, що він і спить з нею, але то неправда. Незрідка ночуючи у вуйка Танасія - коли, бува, заслабне старий, зненацька прокидався посеред ночі  та наставляв вухо у бік його постелі, бо здавалося в якійсь хвилі, що не чує характерних звуків, з якими повітря тяжко тече крізь нікотинову сажу його дихальних шляхів, гейби той потік гірський каміння котить…
…Поїхати до Вижниці… Раненько дістатися на колійовий  двірець до приміської каси і встромити голову у напівкругле віконце, мила панянка оберне голівку - аж війне вітерцем від того перестиглого жита, вона терпляче вислухає всі найкращі слова про свою чарівність. «Вже нагадалисьте, куди  їхати маєте?» - з усміхом, бо приємно кожній таке слухати, - хоч і добре вже підтоптаний дядько, дідусь, можна сказати.  «О, так! Я їду до Вижниці! Вибачайте, до ВижнИці»…
Старенький потяг трюхотить собі то боржій, то поволеньки, а то стоїть, чекає, заки  отой поважний газда  на згірку  добре замкне ворота й добіжить - це він так собі думає, що біжить - до платформи, ще й ціпком вимахує, дає знати машиністови,  щоби зачекав…  Можна  зіскочити і хутенько нарвати цих прегарних квіток, шкода лишень, що не знає імен їхніх, й подарувати он тій молодиці, у неї засмучене лице і втомлені очі, біле пасмо обійняло щоку, мов долоня, хоч не відцвіли ще, не осипались на  її  хустині червоні ружі. Окуляри смішно зависли на кінчику носа, а в руках - біле шитво, і різні взори по ньому розсипані…
- Це вам.
Темна ніч в очах несподівано стає досвітком:
- Йой, мені?
Наполоханий погляд силкується вгадати:
- А ви хто будете?
- Я їду до Вижниці. Вибачте, до ВижнИці.  
- А як ви знаєте?
- Що?
Примовкла на хвильку. А далі:
- Доперва ся здибала… з п*ятдесяткою вже… А може, то не моя п*ятдесятка?..
- Та де вона може бути ваша! Того вам не треба. Нікому більше не кажіть про це, я вас прошу. Візьміть тоту рахівницю та відкиньте половину рівно. Буде?
- Йой, та буде, буде!.. Коли вам так шкода…  
- Я не скупий, а таки шкода! Ви… живете без мужа, у вас онука… чомусь вона засмучує вас. Певне, збирається заміж, а він - чужинець…
Як швидко можуть мінитися очі, вираз обличчя, навіть постава.
- Хто ви є?- з острахом та здивуванням. - Ви все знаєте… Хто ви?  
- Ні, не все… Не все.  Я не знаю, чому за стільки літ не повернувся туди, де ніколи не був… А хто я є?  Так само не знаю ще… А може… - не доказав. Завмерла голка в шитві, лиш руки все припадають до чогось, то хустку, то пасмо поправити - біле з чорним. А в очах - задума.
- Як  може чоловік вертати туди, де ніколи не був?
- Конче мусить! Інакше - зле буде йому… Але я піду на своє місце.
- Зачекайте… Я вас не жену. Вже скоро висідаю.
- То розкажіть, що ви ото вишиваєте.
- Та як ви не знаєте! - щире подивування на лиці. - Таж то всі знають.
- А так… не знаю. Я здалека їду…  вертаю.
Пильно зазирнула до віч очима темними, ще темнішими, як допіру - при квітках.
- Ще не знаю, хто вбере цю сорочку… вона має давати  йому певність у житті… ще й  бути обороною… захистом.
Зчитував з полотна ті взори, а вони були писані мовою, котру чи то знав колись, та забув давно, чи самі вони про себе йому вповідали, бо читав поволеньки, як той  школяр, котрий згаяв час і тепер мусить складати звіт… Щось йому робилося в душі, а що - не годен був би вповісти, щось йому стискало груди. Тихенько звівся на ноги й пішов у кінець вагону. Вже потяг пригальмовував, стишуючи  ходу;  угледів зоддалік високий хрест на церковній дзвіниці, а неподалік тонку вежу сотового телефону.
Вийшла через інший тамбур, на пероні озирнулась. Лиш рукою помахав їй з віконця - чи побачила? А далі пішла стежкою попри білого бузька на викошеній дзьобатими качками травичці, через місточок. А там ген - криниця, вбрана у дерев*яне мереживо, хлопчина двома руками крутить корбу, тоді вихоплює відро і махом кладе на цямриння, та все так ловко, розумно… А далі несе ту воду, перехнябився, бідолашний,  дріботить ніжками, відро важенне, але жодного виплеску на землю. Недобрав трохи? Та ні, повне, сонячний зайчик он  пританцьовує, бо змерз, та попліскує  сам себе - студена джерелиця. Добре є, хлопче, розхлюпаєш - будеш мусів знов те саме робити, а то вже тяжче… З такої керниці береш - не  можна розхлюпувати.

… Десь грала скрипка, певне, покрай базару, не  сказав би, що аж так щемливо, але душі діткнулося щось, та так, що аж обкрутнувся той базар перед очима, немовби у танці-гуцулці, аж став при столі з чужим крамом та вхопився за край грубої дошки-стільниці. Став, немовби  поночі зосліпу грудьми вперся у дерево,  й там, у грудях, стало нараз  тяжко. Текла мелодія понад галайстру торговиці, пливла, протинаючи  неодмінний базаровий гармидер, то повільно, то бистро, то весело, а то смутно, то відхилялась від головної теми, а то знов намацувала її, - так вправний керманич певно тримається штрихи, а вода бистра,  прудко несе його дарабу.
Базар, як належиться торговиці, жив своїм гамірним життям, хоч і не надто гучним - якраз на вимір містечка. Містяни  здоровкались поміж себе кількома словами або й ставали до розмови, обговорювали якісь новини, прицінювалися, торгувались… Перед його уявою станув гурт людей, зачудованих музикою, вони  обступили скрипаля та забули про всі свої сьогоденні клопоти… Пішов навпростець,  обминаючи ятки з крамом. Нараз уздрів просто перед собою  незнаного музиканта - гейби вступив у туман  чару; відчув, як та музика обвиває його всього зі споду до верха - немовби забинтовує бинтами, й лишаються лише вуха та очі - щоби чути й бачити.
Високий та худий чоловік грав на скрипці, смичок ніби сам рухався по струнах, куди хотів, деко скрипки припорошене, як ті пасма, що упереміш із чорним спадали йому на рамена; звисали вуса такої самої барви з худого лиця. Червона розстібнута маринарка з блискучими ґудзиками до самої шиї, і білий силует вершника на чорній майці-футболці. Вслухався у власну музику, сам-один. Ані душі обіч нього.
Знов зіперся до порожнього столу, тепер завважив його зчорнілі та щербаті дошки, одна хилитнулася під його рукою. Заплющив очі і так стояв. І бачив те, чого не міг пам*ятати, чого, властиво, не міг і знати - вивезений був разом із мамою в утробі, в лоні її.  А бачив молодих у весільній убері, обоє на конях, пишно заквітчаних, спускалися з верха, край  берега, під горіхом, ладно вигравали музики, вигравав Черемош і коломийка-гуцулка божевільна крутилась… Бачив у тому колі нібито вуйка Танасія, по лицю його текла кров, стояв зі зв’язаними позаду руками,  дивився у бік перевалу…  Бачив хід вагонів, глухих,  без вікон…  Бачив…
Люди обминали скрипаля,  лишень декотре ковзне байдужим оком та глипне під ноги йому - а там нема ні капелюха, ані в чому  скрипку носять. І кожне йде собі далі.
Але чому, чому?..  Може, вони не чують ту музику? Таж як можна її не чути, коли та скрипка виговорює все про них самих? Про кожного зосібна і про всіх купно!..  А може, тому й не хочуть слухати?..  Може, бачать його щодень - бо скільки там того міста, і вже став той музика чимось таким звичайним, як оцей нагострювач ножів  та кіс, до якого вони приходять у своїй ґаздівській потребі…  Куди ж ви йдете, чом обминаєте? Ще встигнете зварити обід, завдати маржині, полежати на канапі перед тим телевізором…
Скрипаль опустив смичок, приголубив поглядом скрипку, немовби подякував їй. Урвалась музика - не пощезли чари…  І його теж окрили, ніби туманом прозірчастим… Добре бачив, як базарові, оддаляючись, несуть на собі ті чари, і не знають  про це, -  хто на плечі, хто на грудях, а хто й у торбі чи в кошику. Колись-то, він це відчував, прийде час, і вони знайдуть їх, і, може статися, взнають, що хотів їм сказати цей музикант… Дізнаються, а нащо вже тоді?..
Неочікувано зійшло йому на гадку, що мусить привезти з собою ту картку - той квиток на потяг до Вижниці, і прийти з ним до вуйка Танасія, і сказати: «Ви чуєте, вуйку Танасій, я таки поїхав до Вижниці, сповнив заповіт. Але тільки наполовину. Тож тепер мушу покинути Вас, бо вертаю туди, бо там бути мушу. Ади, я кладу картку, цей кусничок цупкого паперу, за цю маленьку Вашу емалеву фотку, на якій Ви і Ваш номер на грудях довічний. Іншої знимки не знайшов… І напис під білою тою табличкою - нерідною мовою… так само, як тут… і отут, і ще май далі…»
Але де він, той маленький шматочок паперу? Може, випав десь на  вулиці, або деінде? А чи не викинув його знеобачки зараз же,  як зійшов на перон з потягу, який привіз його до Вижниці… До Вижниці - відтепер лишень так говоритиме, як вуйко Танасій заповідав: до бербениці, до керниці, до скарбниці, до гаківниці…
Боржій туди, на чисто заметений порожній перон - чомусь так рідко приходить сюди потяг, а мали би до цього перону прибувати один за одним. Певне, десь отут він викинув той квиточок, може, в цій скрині, мальованій жовтим та синім?  Господи-Боже, та скільки в ній того сміття, чи його сюди роками зсипали?..
 Але він мусить знайти!  Мусить, як той школяр, скласти звіт вуйкови  Танасію. Там, на чужині, коли вернеться туди - затим лишень, щоби подякувати вуйкови Танасію,  якого душа  змучена, врешті, спічне,  коли заповіт його перейде в науку, якої ні вогонь не спалить, ані вода не забере, бо інакше ніц не варте буде, казав, усе  його життя - там, де колись танцював «гуцулки» на весіллі у свого брата,  й  так само тут, під цим холодним чужим Північним сяйвом.

          ________________________

Комментариев нет:

Отправить комментарий