четверг, 30 июня 2016 г.

Новела: Ковчег невдах

Анатолій Михайленко
                                      Ковчег невдах
                                             
                                                     (Ретро-новела)

Олександр допив чергову склянку терпкого, з ледве відчутною гірчинкою каберне й встав за--за столу. Піднімаючись мармуровими сходами нагору, автоматично прочитав -- вірша: «Уменье пить не всем дано,/ Уменье пить -- искусство./ Тот не умен, кто пьет вино/ Без мысли и без чувства», який був викарбуваний у проході.
Коли молодий чоловік заходив до  цього погрібка з поетичною назвою «Оксамит України», де подавали виключно вина вітчизняного виробництва, ще було засвітло. А зараз над містом панували фіолетові сутінки. Жовтувате світло електричних лампіонів ледь пробивалося крізь густе листя каштанів, і все довкола було оповито напівтемрявою.
Лише вітрини кондитерської «Ласунка» на протилежному боці вулиці горіли золотом, нагадуючи акваріум, що підсвічується. І там, за товстим склом, беззвучно ворушачи губами, подібно рибам, сновигали тіні любителів солодощів.
Спостерігаючи за життям вечірнього міста, молодий чоловік допалив сигарету і попрямував, без особливого бажання, до гуртожитку порту, де був прописаний і мешкав. Він ніколи не квапився повертатися до цього притулку радянських люмпенів, що не відрізнявся від інших йому подібних. Нерідко, відсвяткувавши день авансу чи получки в кафе «У баби Уті», або в «Східній кухні», хтось з його колег обов’язково запитував: « Сашко, куди ти йдеш?», і він за звичкою відповідав: «До нічліжки!»
 «Насправді, -- роздумував він, крокуючи неквапом Пушкінською, де величезні платани, розгойдуючись від вітру, з легким шарудінням звільнялися від торішньої кори, -- чи можна гуртожиток називати житлом у звичному сенсі цього слова? Ні, це, швидше, нічліжка, місце відпочинку для тіла після важкої виснажливої праці. Але тільки не для душі».
Навіть побут у гуртожитку був влаштований відповідним чином. У кімнатах зазвичай мешкали три--чотири хлопці, у кожного з них були казенне панцирне ліжко, тумбочка і загальна для всіх платтяна шафа. Умивальник і туалет теж загального користування знаходилися в довгому «П» -- подібному коридорі, а душ -- на першому поверсі. Єдиним місцем, де відпочивала душа, залишалася бібліотека і невеликий читальний зал. Тут можна було почитати книгу, погортати журнали і газети.
Все це відмінно вписувалося, як здавалося Сашкові, в доктрину держави, що не змогла забезпечити своїх підданих нормальним житлом, але мала велику потребу в дешевій робочої силі, – для будівництв і заводів, портів і фабрик. Наразі в країні виросло «покоління бездомних». А своєрідним гімном їм служила одна з пісеньок того часу:  «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский союз!».
 Але в цьому була й своя принада. Нікого й нічого не тримало на одному місці, кожен міг, коли йому забагнеться, залишити все і поїхати, скажімо, в інший кінець країни і, працевлаштувавшись, отримати місце в гуртожитку.
 Ось і Олександр, відслуживши два роки в армії, і, влаштувавшись на роботу до порту, був забезпечений таким койко--місцем. Саме так – койко--місце, – а не інакше, називалося те, що вважалося його житлом. Втім у свої двадцять з гаком він сприймав таке існування як даність тимчасового характеру, бо сьогодення сприймалося ним ще не як саме життя, а лише як його переддень.
 Влітку вільний від праці час він присвячував морю, де залюбки смажився на сонці. Вечорами відвідував танцмайданчик «Вогні маяка» в парку імені Шевченка, який молодь називала чомусь «Майданом», взимку -- Палац студентів,  Матроський клуб або інші місця, де збиралися такі ж, як і він, молоді люди без певного майбутнього.
       На вихідні тепла компанія близьких друзів здійснювала похід до винних погрибків, розташованих в центральній частині міста. Були так звані «велике і мале» кола закладів, де сухе й напівсолодке вино текли рікою. Цю подорож можна було починати з «Нового ринку» і закінчувати «Привозом» або навпаки. На «заданому курсі» обов'язковово відвідувалися «Лелека», «Оксамит України», «Два Карла». У кожному «кумпанство» пригощалося склянкою аліготе, рислінгу або каберне, закушувало, за бажанням, бутербродами з чорноморською кількою чи дешевими карамельками.
Але вино не просто пили, його смакували, оцінюючи, в якому з погребків воно краще або гірше. Це була давня традиція південного міста, якої, так чи інакше, дотримувалися всі, хто цінував вино, як напій богів. Не був винятком і Олександр. Йому подобалося за нічого не вартими розмовами гаяти час, не знаючи йому ціни і не відчуваючи  його скороминучість.     
 У нього до цього часу, як філософської й астрономічної категорії, ще не було якоїсь певної мети, він не знав, чим буде займатися в майбутньому, яку обере дорогу. У голові  й душі панував первинний хаос. І йому треба було ще якось дати раду, систематизувати. Та він ще не був готовий до цього. Хоча, час від часу, його інтуїтивно вабило до чогось іншого. Він мріяв зайнятися живописом або віршуванням.
До того, як його призвали до війська,та й під час служби, він заповнював своїми писаннями загальні зошити, мов затятий графоман, майже не володіючи теорією віршування, не знаючи тонкощів мови, якою складав вірші. Тому й відвідував періодично літературну студію, що діяла при письменницькій організації, наївно вважаючи, що там його навчать писати. Але ставився до того, що писав, вельми зневажливо.
…На вулиці Жуковського він підійшов до будинку, де мешкав бібліотекар гуртожитку Валерій Кулевський, або просто Кулька, як його називали близькі друзі. І згадав, як вони познайомилися. Це сталося в тій же бібліотеці. Кулька підійшов до Сашка і ненав'язливо запросив на лекцію про сучасний живопис, яка мала відбутися  найближчої суботи.
-- Лекцію читатиме дуже цікава людина, художник Олег Соколов, -- продовжив Валерій, намагаючись хоч чимось зацікавити юнака. – Мова йтиме про співвідношення кольору й музики. Гадаю, тобі сподобається.
 Новий бібліотекар виявився молодиком східної зовнішності з іронічно--недбалою посмішкою на тонких губах. Втім, все у нього було тонким і ніжним – і зовнішність, і постать, і руки з довгими пальцями, що не знали тяжкої фізичної праці. І мислив і говорив він не так, як мешканці гуртожитку.Одне слово, він був інтелігентом та інтелектуалом, що з волі випадку потрапив до робітничого середовища.
Його вирізняли ерудованість і вельми широке коло інтересів. Він добре знався на сучасній зарубіжній літературі і образотворчому мистецтві, міг невимушено говорити про екзистенціалізм або про «потік свідомості» Джойса і Марселя Пруста, цитувати Жана--Поля Сартра. Не кажучи вже про улюблених Камю і Кафку.
І Сашка повабило до нього. Не лише як молодшого до старшого за віком, а і як менш обізнаного -- до більш начитаного та освіченого. Багато в чому завдяки Кульці, він познайомився з творчістю художників Клода Моне, Поля Сезанна, Тулуз--Лотрека, Поля Гогена, Вінсента Ван Гога,  Амадео Модільяні. А «Любителька абсента», автором якої був Пабло Пікассо, стала навіть героїнею одного з його віршів.
 Залучення до світу мистецтва, хоча і доволі поверхове, наповнило його життя новим сенсом, змусило дивитися на довколишній світ і на себе в ньому по--іншому. Розширюючи кругозір, він неусвідомлено піднімався над повсякденністю власного існування. Валерій навряд чи ставив перед собою саме таке завдання. Але у нього, певне, був якийсь власний план, про який знав тільки він сам.
 Кулька навчався на вечірньому відділенні філфаку, писав прозу. Тому, можливо, і зібрав довкола себе молодь, мешканців гуртожитку, у яких проглядалися проблиски певних талантів.  Хтось із них непогано малював, хтось – писав, а хтось – мережив мову афоризмами. Йому теж потрібне було коло спілкування, нехай і не його рівня. Адже ті, що оточують тебе, не завжди відповідають твоїм бажанням й сподіванням.      
  -- А чому б нам не видавати рукописний журнал, -- сказав якось він, звертаючись до Сашка – Я вже й  назву придумав -- «Слово». – І подивався на нього уважно. При цьому його глибоко посаджені очі матово світилися як два кавові зерна. Він вже вивчив багатьох своїх «вихованців», знав, хто чого вартий, кому можна довіряти, а кому ні. – Публікуватимемо літературні спроби портовиків!– продовжив він після невеликої паузи.
Олександр, що ще не бачив жодного разу своїх віршів будь--де виданими, з радістю сприйняв ідею, підтриману чи не всім їхнім оточенням. Тим більше, що редагувати, верстати журнал брався сам Кулька, а ілюструвати -- Вовка Хабаровський, який працював вантажником на другому районі.
 Обговорювалися чергові номери журналу в бібліотеці, стіни якої були прикрашені акварелями і малюнками Валерія. Особливих розбіжностей стосовно змісту практично ніколи не виникало. Проте останнє слово завжди було за «головним редактором». Частенько ці посиденьки затягувалися за північ, а розмови не обмежувалися лише літературними темами.
 Зрідка на «вогник» заглядав Генка Петров -- типовий представник мешканців гуртожитку. Його вирізняла  з--моміж інших потужна статура, широке й хитрувате обличчя муромського селянина, зачіска «а ля Кенеді» і неодмінний джинсовий костюм. За це він і отримав від когось з хлопців прізвисько «російський американець». Він обожнював гру в настільний теніс і займався гирьовим спортом, наполегливо і завзято накачуючи власні м'язи.
   - З вами гарно, а з Віркою -- краще! – казав Петров, посидівши кілька хвилин, і хутко залишав компанію, поспішаючи на зустріч з пасією.
 Дівчат до гуртожитку, як до чоловічого монастиря, не пускали. Своїх коханців вони, зазвичай, чекали біля входу. А потім пари рушали до парку або на приморські схили. Тут на свіжому повітрі, під ритми морського прибою вони й кохалися вечорами.
 Дехто з команди цього п'ятипалубного «ковчега невдах» одружувався з городянками. Правда, не всім вдавалося прижитися у чужій сім'ї. Тому розлучення траплялися не рідше, ніж весілля. Багато з хлопців діяли передбачливо – жили сімейним життям, не виписуючись з гуртожитку і не відмовляючись від свого койко--місця. Тобто залишали на всяк випадок дорогу для відступу. Незалежність, свобода цінувалися перш за все.
 Тим часом світ побачили кілька журналів з творами портовиків. Проте мало хто приймався думками, що цей безневинний самвидав можна було розцінювати, як спробу певного протесту маленького інтелігента й інтелектуала проти гнітючого офіціозу, який панував у країні.
Інколи Валерій запрошував Олександра до себе додому на Жуковського – переглянути ілюстровані журнали та альбоми репродукцій живопису із колекцій  кращих музеїв країни та світу. Деколи він читав написані ним есе і оповідання. Хлопець мало що розумів з того, але йому імпонувало довірче ставлення до нього з боку старшого товариша.
        Втомившись від «інтелектуальних» занять, вони починали грати, разом з сином Валерія Стасом, в олов'яних солдатиків. Гра хлопчикові швидко набридала, і він вирушав до іншої кімнати. А дорослі продовжували захоплено пересувати підлогою дивізії і армії, неусвідомлено намагаючись надолужити те, чого їм бракувало в далекому вже дитинстві. І, захопившись грою та нічого не значущими розмовами, вони не здогадувалися, що так само, як вони  солдатиками, доля розпоряджається ними, не питуючи їхньої згоди.
Незабаром Валерій закінчив університет, влаштувався на іншу, більш престижну роботу. Бачилися вони все рідше та рідше.
        Саме в цей час в порту почали втілювати в життя модне на ту пору гасло: «Сьогодні рекорд, завтра – норма!». Керівництво підприємства намагалося таким чином підвищити продуктивність праці -- без впровадження нових технологій або механізмів. В результаті розцінки знизилися, а експлуатація вантажників зросла.
Заарештували Вовку Хабаровського. Під час обшуку в його кімнаті знайшли цілий склад контрабандного товару – джинси, болоньєві плащі, блоки американських сигарет. Вартість вилученого потягла на три роки суворого режиму з конфіскацією майна. Але, окрім хлопців, які добре зналися з Володимиром, те, що сталося з ним, нікого особливо не стурбувало. Мовляв, судять не за те, що фарцував, займався контрабандою, а за те, що попався.
Не дуже занепокоїв мешканців гуртожитку й інший, трагічніший випадок. Один з вантажників, добряче хильнувши оковитої, розбігся довгим коридором й виплигнув з вікна п'ятого поверху.
-- Нас голіруч не візьмеш! – встиг прокричати чолов’яга, що зневірився у всьому. Тіло нещасного до приїзду міліції і «швидкої допомоги» ще довго лежало на асфальті, з висоти п’ятого поверху нагадуючи розп'яття. І його товариші, які проходили повз нього, кожен по – своєму оцінювали цей відчайдушний вчинок.
-- Дурень! – говорили одні.  
-- Відмучився! – констатували інші, маючи на увазі долю «патріарха» гуртожитку – Жданова, який віддав все життя і здоров'я порту, та так і не заробив на окрему однокімнатну квартиру. Ставши пенсіонером, він продовжував мешкати в гуртожитку.
 Старий, який вже майже вижив з розуму, блукаючи, ходив довгими коридорами і запитував чи то самого себе, чи зустрічних: «Куди ти йдеш?  Куди ти йдеш?». І, упершись в простінок, повертався. І знову йшов у нікуди… 
Сашко провулком, минаючи колишні Сабанські казарми, вийшов на Маразлієвську. Навпроти в темряві височіла на гранітному постаменті велична постать Тараса Шевченка, який, здавалося, дивився на нього з під кошлатих бронзових брів з осудом, немов, промовляючи: «Не тією дорогою ти йдеш, парубче…»
  Юнакові стало не по собі. «Все, досить цієї невизначенності, треба щось змінювати в житті. Так далі тривати не може!» -- міркував він, підійшовши до Палацу студентів.  
 За певний час потому, коли Сашко підіймався сходами гуртожитку до свого койко--місця, він вже точно знав, що звільниться з порту і назавжди залишить цей будинок, за стінами якого безповоротно загинула не одна мрія.



 Фото А. Михайленка