Все те, що в нас та з нами...

                                                 

Олов'янi солдатики 

(Ретро-новела)

 Над містом панували фіолетові сутінки. Жовтувате світло електричних лампіонів ледь пробивалося крізь густе листя каштанів, і все довкола було оповито напівтемрявою. Лише вітрини кондитерської «Ласунка» на протилежному боці вулиці горіли золотом, нагадуючи акваріум, що підсвічується. І там, за товстим склом, беззвучно ворушачи губами, подібно рибам, сновигали тіні любителів солодощів.

Спостерігаючи за життям вечірнього міста, Олександр допалив сигарету і попрямував, без особливого бажання, до гуртожитку порту, де був прописаний і мешкав. Він ніколи не квапився повертатися до цього притулку радянських люмпенів, що не відрізнявся від інших йому подібних.

Навіть побут у гуртожитку був влаштований відповідним чином. У кімнатах зазвичай мешкали три–чотири хлопці, у кожного з них були казенне панцирне ліжко, тумбочка і загальна для всіх платтяна шафа. Умивальник і туалет теж загального користування знаходилися в довгому «П»—подібному коридорі, а душ — на першому поверсі. Єдиним місцем, де відпочивала душа, залишалася бібліотека і невеликий читальний зал. Тут можна було почитати книгу, погортати журнали і газети.

Все це відмінно вписувалося, як здавалося Сашкові, в доктрину держави, що не змогла забезпечити своїх підданих нормальним житлом, але мала велику потребу в дешевій робочої силі, — для будівництв і заводів, портів і фабрик. Наразі в країні виросло «покоління бездомних». А своєрідним гімном їм служила одна з пісеньок того часу: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский союз!».

Ось і Олександр, відслуживши два роки в армії, і, влаштувавшись на роботу до порту, був забезпечений таким койко--місцем. Саме так: койко–місце, — а не інакше, називалося те, що вважалося його житлом. Втім у свої двадцять з гаком він сприймав таке існування як даність тимчасового характеру, бо сьогодення сприймалося ним ще не як саме життя, а лише як його переддень.

У нього до цього часу, ще не було якоїсь певної мети, він не знав, чим буде займатися в майбутньому, яку обере дорогу. У голові й душі панував первинний хаос. І йому треба було якось дати раду, систематизувати. Та він ще не був готовий до цього. Хоча, час від часу, його інтуїтивно вабило до чогось іншого. Він мріяв зайнятися живописом або віршуванням.

До того, як його призвали до війська, та й під час служби, він заповнював своїми писаннями загальні зошити, мов затятий графоман, майже не володіючи теорією віршування, не знаючи тонкощів мови, якою складав вірші. Тому й відвідував періодично літературну студію, що діяла при письменницькій організації, наївно вважаючи, що там його навчать писати. Але ставився до того, що писав, вельми зневажливо.

На вулиці Жуковського він підійшов до будинку, де мешкав бібліотекар гуртожитку Валерій Кулевський, або просто Кулька, як його називали близькі друзі. І згадав, як вони познайомилися. Це сталося в тій же бібліотеці. Кулька підійшов до Сашка і ненав'язливо запросив на лекцію про сучасний живопис, яка мала відбутися найближчої суботи.

— Лекцію читатиме дуже цікава людина, художник Олег Соколов, — продовжив Валерій, намагаючись хоч чимось зацікавити юнака. — Мова йтиме про співвідношення кольору й музики. Гадаю, тобі сподобається.

Кулька навчався на вечірньому відділенні філфаку, писав прозу. Тому, можливо, і зібрав довкола себе молодь, мешканців гуртожитку, у яких проглядалися проблиски певних талантів.  Хтось із них непогано малював, хтось — писав, а хтось — мережив мову афоризмами. Йому теж потрібне було коло спілкування, нехай і не його рівня. Адже ті, що оточують тебе, не завжди відповідають твоїм бажанням й сподіванням.

— А чому б нам не видавати рукописний журнал, — сказав якось він, звертаючись до Сашка — Я вже й назву придумав — «Слово». — І подивався на нього уважно. При цьому його глибоко посаджені очі матово світилися як два кавові зерна. Він вже вивчив багатьох своїх «вихованців», знав, хто чого вартий, кому можна довіряти, а кому ні. — Публікуватимемо літературні спроби портовиків! — продовжив він після невеликої паузи.

Олександр, що ще не бачив жодного разу своїх віршів будь–де виданими, з радістю сприйняв ідею, підтриману чи не всім їхнім оточенням. Тим більше, що редагувати, верстати журнал брався сам Кулька, а ілюструвати — Вовка Хабаровський, який працював вантажником на другому районі порту.

Інколи Валерій запрошував Олександра до себе додому на Жуковського: переглянути ілюстровані журнали та альбоми репродукцій живопису із колекцій кращих музеїв країни та світу. Деколи він читав написані ним есе і оповідання. Хлопець мало що розумів з того, але йому імпонувало довірче ставлення до нього з боку старшого товариша.

Втомившись від «інтелектуальних» занять, вони починали грати, разом з сином Валерія Стасом, в олов'яних солдатиків. Гра хлопчикові швидко набридала, і він вирушав до іншої кімнати. А дорослі продовжували захоплено пересувати підлогою дивізії і армії, неусвідомлено намагаючись надолужити те, чого їм бракувало в далекому вже дитинстві. І, захопившись грою та нічого не значущими розмовами, вони не здогадувалися, що так само, як вони солдатиками, доля розпоряджається ними, не питуючи їхньої згоди.

Минаючи колишні Сабанські казарми, Сашко вийшов на Маразлієвську. Навпроти в темряві височіла на гранітному постаменті велична постать Тараса Шевченка, який, здавалося, дивився на нього з під кошлатих бронзових брів з осудом, немов, промовляючи: «Не тією дорогою ти йдеш, парубче…»

Юнакові стало не по собі. «Все, досить цієї невизначенності, треба щось змінювати в житті. Так далі тривати не може!» — міркував він, підійшовши до Палацу студентів.

За певний час потому, коли Сашко підіймався сходами гуртожитку до свого койко–місця, він вже точно знав, що звільниться з порту і назавжди залишить цей будинок, за стінами якого безповоротно загинула не одна мрія.