пятница, 16 декабря 2016 г.

Лимар...

      Роман Кракалія

                                Як я не був комсомольцем  
                                                     
                                             
              (Cпогад)


На ткацькій фабриці  заробляю собі «виробничий стаж» для вступу до університету.  Потрібно після десятирічки попрацювати два роки у виробничому колективі: була колись така не то постанова, не то  указ, вже й не згадати. Без цього на факультети, що мали начебто ідеологічний  підтекст, не приймали. А я, на щастя чи на біду, обрав для себе  якраз такий факультет.
Нічна зміна – моя улюблена.  Можна   удень поспати,  ввечері  піти на танці,  а відтіль - одразу й на фабрику. В нічну роботи у мене  майже нема. Лише зрідка котрась із ткаль покличе зшити порваний шків на її верстаті, - вони й самі добре знають цю роботу, але декотра хоче перепочити кілька хвилин, поки  зшиватиму той ремінь міцними сировими шнурками. Хоча в нічну зміну ткалі по-материнськи  мене жаліють. «Нехай поспить, воно  ж молоде, он як позіхає», - либонь, помислить собі не одна та й візьметься  сама  до порваного шківа.
А  «молоде»  якраз і не спить. Сидить у сортувальній на другому поверсі та спроквола клинцює до гарненької  дівчини. Крізь маленькі шибки її  конторки цех – немов на долоні. Контролерка  симпатична, щойно з технікуму,  на ім*я Ліля. Така собі білявка з синіми очима. «У вас очі, - кажу, зіпершись ліктем на її столик, ще й томно  підпираючи рукою щоку, - як ото ваша невська хвиля». «Ви мене ображаєте, - відповідає, не відриваючи  від своїх папірців тих очей, через які казяться фабричні хлопаки.  – Вода у Неві гидка, вона брудна й чорна». «Хіба можна отако про Неву? – дивлюся на неї з докором, й сам не розумію, чи проступає крізь мої  слова тоненька іронія, чи кажу це  уповні серйозно. – Це ж така ріка, така ріка!».. – далі не вистачає слів, і я замовкаю. По хвилі доповнюю: «Там же «Аврора» спочиває у вічному сні».
Та не думаю, що їй прийде до голови шукати щось  підозріле у моєму голосі.  Вона зводить на мене свої сині очі, а в них – лишень легка підозра та сумнів. Проте її візаві серйозний, як… як вона сама, коли невмолимо виставляє ткалі який-небудь другий чи й третій сорт…  По хвилі  знову схиляє голівку з дрібними золотавими кучериками  над своїми папірцями.
Ліля – комсомольський секретар нашої ткацької фабрики. Була колись така посада, чи доручення, чи хтозна що. У наше місто приїхала за скеруванням текстильного технікуму. «Колиска революції» прислала ідеологічно підкуту молоду кадру. Щоб ми тут, бува, ідейно не захиталися. Вже на перші комсомольські збори,  де її мали нібито «обирати» - за призначенням партбюро, звісно ж - зігнали всіх, кому ще не виповнилося двадцять вісім. Начальство наказало. Та все ж багато хто проігнорував ту нудоту.  
– Хлопці, тримайте мене, бо вже падаю,  як та Пізанська вежа, - сказав наш майстер Мишко Дробко  і схопився за лівий  бік грудей. А ткач Микола Ситенко виголосив уголос власну сентенцію:
 - Якщо та «колиска» викохує таких ляль, то я не проти.  
Всі дівчата для нього «лялі». «Я вчора з такою лялею познайомився!...»  – це була його коронна фраза, його, сказати б, ключове слово. «Ну а ця!.. Перевершила всі сподівання, навіть найстійкіший наш друг прийшов подивитися» - це про мене. А  той «найстійкіший» першим познайомився, як то мовиться, ближче, і вже після вихідних сидів навпроти неї у її заскленій конторці.  
Під  грімкотіння ткацьких верстатів не поговориш, а по роботі я одразу ж біжу додому, щоби попоїсти та почитати який-небудь підручник, та встигнути ще й на танці до клубу  залізничників, який зветься чомусь «Шепетівка»,  або ж у Будинок офіцерів, де танцювальну  веранду  на  сьомому поверсі  під відкритим небом  освітлюють лише зорі та панорама вечірнього міста. Того літа вирішувалось кардинальне  питання: або я вступлю до університету, або ж  піду віддавати «долг  родінє» - до совєтського, себто,  війська загримлю. А  йти туди дуже не хотілося, як і багатьом  моїм ровесникам. Ні разу не зустрічав  хлопця, котрий би рвався в ту армію…  
Микола  ще раз глянув на мене – тепер вже здивовано, ніби вперше побачив.
– Слухай, а ти тут що робиш? Ти ж бо не комсомолець.
І це  таки правда. «Нащо тобі той комсомол? – чую ще й понині мамині слова. – Доста того, що піонером побув. Але то всі мусіли бути. А комсомол – то не є конче.
А  таки ж було конче. У школі скільки міг – уникав, єдиний на весь клас. А вже тут, у «трудовому колективі»,  куди прийшов для отримання «робітничого гарту» - за мотивами  тогочасних  новацій - уникнути  цього «почесного» звання, а правдивіш - обов*язку, було куди легше. Всі в цеху  знали, що я заробляю виробничий стаж для вступу. Але на комсомольські збори таки загнали мене – і саме того дня, коли їх уперше скликала  Ліля.  Довелося йти, щоб добути собі гарну характеристику. О, та характеристика!.. Вона була – все. Ти міг мати в шкільному атестаті зрілості за десятирічку самі трійки, міг не знати нічого про  Наташу Ростову  чи синус-косинус, але без характеристики, у якій ти поставав як «морально стійкий» та «ідейно витриманий», ти був ніщо.  Твій життєпис, твоє реноме  мусіли бути без жодної плямки у тій характеристиці. Саме її в першу чергу  найуважніше читали ті, від кого ти залежав. То ж мусив тратити свій час на оті комсомольські збори, виконуючи припис цехового партійного керівника, або ж просто – парторга.  Партія, готуючи собі кадри, пильно керувала комсомолом.
– З подивом дізналася, що ти живеш поза комсомолом, - заклопотано сказала якось Ліля. – Чому? Скарг на твою роботу нема, невже не хочеш бути разом з усіма?
– Не хочу, - відповів їй чесно і правдиво. – Я сам по собі. – Й докинув, помисливши: - Не люблю в отарі ходити.
Тонкі брівки здивовано злетіли вгору,  сині очка округлились, й навіть кучерики побіля скронь докірливо захилитались. Вона зосереджено погортала якісь папери на вузькому  столику, заскочена такою нахабною відповіддю.
- То ми що, отара, по-твоєму? – тільки й мовила, не піднімаючи очей.
- Та це я так пожартував!.. Звиняй, мабуть - невдало. Допрацюю до літа, а там… Трудовий стаж заробляю тут, от що, а ти хіба не знаєш?
 – І як тебе у школі  прогавили? – не зважила на мою чесну відповідь. – Утім, розумію: індивідуаліст, сам собі голова… Так-так, читала десь, що ви тут усі – хуторяни за натурою.
– Трійочником  я був у школі, то ж недостоїн  азм пишатися в перших лавах радянської молоді.
 Вона пильно дивиться  мені в обличчя, але воно  незворушно-серйозне.
- От  бачиш, а став би комсомольцем, тебе й підтягнули б з важких дисциплін.    Що мав їй відповісти?   Сказати про те, що так заний комсомольський ватажок нашого класу і за сумісництвом відмінник своєму підшефному двійочнику давав списувати,  і що дорогою додому потягував цигарки? Та хто ж із нас тоді не списував і не покурював? Лише він був тим, кого всім ставили в приклад, бо – комсорг, отже, поза критикою чи, боронь, Боже, якими підозрами.  
- Ти от що… напиши заяву, ми розглянемо на бюро.
Я ошелешено перепитав:
- Яку заяву?
- В комсомол, яку ж іще?
Після кількох таких розмов Ліля перестала агітувати  мене. Ніби наперед знала, що на її вийде. Або ж допевнилась у моїй непробивності.
Час минав, як завжди,  швидко і непомітно. За якихось два чи три тижні треба було висилати документи. Я написав заяву про звільнення. Вручили мені «бігунок» - обхідний листок, значить, з яким треба було обійти  чимало фабричних кабінетів та отримати в кожному бажаний автограф, який засвідчував, що я  на цій  фабриці ніде нічого не винен.  Набігався добряче таки. Нарешті, дійшло до парткому. «Ну, це вже формальність, - міркував я. – Дві хвилини, і ти – вільна птаха. Ждіть мене, університетські авдиторії, гуртожитська сім*я,  веселі студентські забави, гарненькі студенточки…  Життя, сповнене особливого аромату.
- Та-а-а-а-ак, - проказав парторг, беручи до рук мій  «бігунок». – Бачу бібліотеку, профспілка ось є, - читав довгий список на папірці. – А де тут Ліля?
- Та я ж…  той… не комсомолець!
- Що-о-о-о? – фабричний партійний функціонер характерним порухом підняв окуляри на лоба. – А що ж Ліля?
- Але ж це має бути свідомий вибір… - відказав я й одразу  пошкодував.  – Лілі я чесно сказав, що недовго тут затримаюсь,  що збираюся вступати до університету…   
- Щоби нас там поганьбити? – мало не підскочив на своєму стільці. – До університету він!.. Та ти що, пересидіти сюди  прийшов?
Я знизав плечима:
- Та ж постанова уряду є…  про трудовий стаж. А де  його взяти? Хіба я погано працюю?
Парторг рішуче одсунув мого папірця.
- Не поїдеш нікуди! – сказав категорично. – Доки не вступиш. Все! – й занурився в якусь теку.
От тобі маєш! Рік я тут промучився з їхніми нічними змінами, комсомольськими   та профспілковими зборами,  суботниками та недільниками,  святковими демонстраціями, а він каже: не поїдеш. Душить юнацьку мрію! Може, так йому про це й сказати? Натомість відповів – голосніше, ніж треба було б:
- Я вчитися хочу!  Навіть гасло таке є: вчитись і вчитись.
-Хто це сказав?
-Макаренко…здається… -Та  ти що, знущаєшся тут?
Партійний вождь  скочив на рівні, аж стілець  загуркав під ним. Зупинився біля вікна. Певне, обмірковував, що йому робити. Ламав  і я голову над цим непростим, як  з*ясувалося, питанням.  Гадав, що де-де, а вже тут усе пройде гладко, а воно он як обертається. Сказати б йому: підпишіть, дядьку, і я щезну з вашого обрію назавжди, бо ж їду вчитися в інше місто, а потім – за призначенням бозна куди  запроторять…
Його ж думки крутилися,  видать,  проти  годинникової стрілки.  Швидким кроком повернувся на своє звичне місце за столом, нервово підсунув стільця. Пильно подивився на мене.
- Працюєш  добре, в цеху задоволені, я цікавився… - змінив тактику. Затим подумав трохи й тоном, що не залишав місця для заперечень, сказав:
- Пиши заяву. Якраз у суботу, за тиждень, будемо відзначати річницю створення підпільної  організації наших місцевих «молодогвардійців».  Чув за таких?   Будуть урочисті збори в театрі. Отам і приймемо. Поїдеш до свого інституту, як людина. А то що ж воно таке ? Безпартійна галушка, виходить? Так не можна,  ми цього не допустимо. І характеристику Ліля напише.
Я  сидів, цілковито ошелешений. Вже чого-чого, а такого несподіваного виверту не сподівався. Заперечувати партійному начальству? Ні, цього не можна робити. Написати заяву? Субота… Субота… Попереду ще більше тижня.   Ет, а чом би ні, зрештою!.. Там далі видно буде…
Того дня наш обласний театр  заповнили щасливі обличчя тих, котрі вже носять у кишені того квитка. До того ж, зайва нагода їм побувати в обласному центрі, до того ж – «на шару»: і привезуть, й додому  завезуть.  Поміж них вирізнялися  партійні та комсомольські функціонери різних мастей, цих одразу  видно було  по обличчях,  набундючених  та заклопотаних – наче державної ваги проблеми вирішують..  На сцені за столом – президія, над оркестровою  ямою – накат з товстих дощок,  поверх них – червона матерія. Після кількох доповідей починається прийом неофітів. «Урочистий день…»,  «Кращі з кращих..»,  «Особлива честь…»…   Летять повз вуха  віддавна звичні, затерті слова. Гримлять оплески. Та скільки ж це «найкращих»  зібралося тут? Не пропустити б своє прізвище.  Нарешті, ось вона, мить! Виходжу на сцену. Якісь запитання: біографія, чи маю на думці продовжувати навчання… Аякже,  обов*язково! «Того й стою отут перед вами» – ледь не сказав. Нараз виокремлюю серед маси «найкращих» обличчя Ліни. Іззаду її блокували на обидва вуха  двоє жевжиків,  щось веселе їй торочать наввипередки.  Ліля дає  мені знак великим пальцем: усе, мовляв, йде добре. Аж тут  увагою президії заволодів дідусь,  що тихенько сидів поряд з функціонером  обласного виміру, котрий удавано-шанобливо нахилив голову до його вуха. «Може, ви маєте запитання? – почув  я голосний шепіт». Дідусь розправив  рамена,  дзеленькнув  нагрудним іконостасом.  «Яке у вас комсомольське доручення?» Ну, це не запитання. «Випускаю на фабриці стінгазету»,  – рапортую. – «Текстильник» – називається».  «Достатньо, товариші». Урочиста хвилина: огрядний чоловік – певне, дуже поважний гість, бо он у самім центрі  президії  посадили його, встає зі свого місця, в руці червоний квиток – моя перепустка до університету. Хвильку мовчить. Тиша в залі. «Статут ви нібито вивчили, доручення маєте…».  Павза. - Але цього замало… Мусите помічати недоліки,  прагнути виправити їх…  сигналізувати… Бути  нетерпимим до всього, що заважає нам жити. Не миритися з цим. Зрештою, оті молоді герої, пам*ять яких ми сьогодні вшановуємо, вони саме так розуміли свій обов*язок».
Ще він щось там говорив, та я вже слухав неуважно, гарячково розмірковував, що маю відповісти. «Молоді герої, наш обов*язок…».  Не  раз бував на міському цвинтарі, де їх розстріляли  в 1943 – на тому місці, в кінці головної алеї, височить  кам*яна  стела. На тій самій алеї поховано мого дідуся,  і  часто  бабця, йдучи туди,  просила мене супроводжувати  її.  А я з цікавістю розглядав  дивовижні надгробки  старовинного   цвинтаря. І якраз  напередодні цієї події – це ж треба, щоб такий збіг! – також ходив туди, фарбував  огорожу.  Коли вже збирався додому, підійшов  до монументу. І що ж я там побачив? Довкола не прибрано, сміття, облуплена штукатурка… Ще подумалось тоді: родичі їхні, бач, далеко, та й чи у всіх зостались?  А тут же цілий суботник потрібен!.. Та от біда: нема кому все організувати…  А він тут повчає: вшановуємо… обов*язок!..  Так, вони знали свій обов*язок, сказав я, коли комсомольський начальник замовк  та  вичікувально  втелющився  у  мене. Ми ж мусимо пам*ятати, так? – обернувся до президії. Там згідно закивали головами.  Й тоді я запитав, чи знають  вони, у якому стані зараз пам*ятник, от сьогодні, у день пам*яті героїв? Й  розповів їм про все, що побачив там напередодні.
Одвернувся од президії обличчям до зали. А там – ані шелесне.  Бачу у перших рядах широко відкриті очі,  далі не видно, на обличчі Лілі – чи то переляк, чи досада, ті двоє, позаду,  відпали й сидять – очима кліпають. 
Довго чи ні тривала ця німа сцена – вже й не пригадую.  Огрядний комсомольський вождь зі столиці так і стояв з моїм квитком у руці. По якійсь хвилі ніби отямився. «Ну, от, бачите, яку зміну приймаємо, - обернувсь до президії. А тоді до мене: - Молодець! Так їх! – і в залу: - А з місцевим керівництвом ми розберемось, будьте певні.
Я – герой. Він вручає мені квитка, щось говорить, та я не чую, лише дякую. Дуже,  дуже  дякую за перепустку до університету! – перечулено тисну йому правицю і прямую до свого місця.  А з лівого боку зали до сцени вже йде   гарненьке дівча – виразно бачу кирпатенький носик, дві кіски смішно стирчать врізнобіч. Зупиняюся перед першим рядом, щоби краще розглянути її, коли ступить  під софіти. І в цій же хвилі  на сцені  позад мене загуркотіло, хтось голосно скрикнув, тріск матерії, що розривається, і, нарешті, тарарам в оркестровій ямі. Бачу перелякані обличчя людей у залі, лунають жіночі скрики… Та що ж там, у дідька, сталося?  Озираюсь і бачу:  посеред настилу над оркестровою ямою з*явилося щось таке ніби невеличкий кратер, а над рівнем сцени - лише голова та плечі того самого товстуна. Здогадуюсь: одна з дощок над оркестровою ямою провалилася під членом президії, і той шубовснув туди прямо на пюпітри та стільці музикантів. Хутко виходжу бічними дверима і прямую туди.  Де вхід в оркестрову яму, знаю, батько мого товариша Славка грає тут  на контрабасі. Нараз дорогу мені енергійно перепиняє молодик з переляканою фізіономією, у  бездоганному  сірому костюмі – наче  у ньому й вродився. «Туда нельзя!» - чую різкий голос. Він  вихоплює у мене щойно отриманий квиток, якого я ще не встиг покласти до кишені.  «Ето что?» «Пропуск, - пробую віджартуватися, ще не тямлячи, хто це, й радо віддаю червону книжечку. Якусь хвильку вивчає розкритий документ.  Роблю крок, щоби обійти його. «Стой! Куда? – грізно застерігає. – А далі: «Вон отсюдова! – тицяє мені того квитка й обертає за плечі у зворотньому напрямку. – Кру-у-гом!»
У фойє повно людей, обговорюють дивовижну подію, нічого не розуміють.  Дивуються, їдять льоди, п*ють воду. Оголошено перерву, а вкінці буде концерт. Кажуть, приїхав славетний співак. Але він мені не подобається, я люблю бітлів, але їх можна почути хіба по радію, якщо пощастить відбитися від глушилок. І я йду до Славка, у нього бітли записані на кістках – рентгенівських знімках, яких він набрав на маминій роботі. Двері відчиняє  його батько.
– Славко  пішов по хліб, зараз буде.  
Розповідаю про те, що  сталося в театрі. Він спочатку трохи лякається,  потім  дивується, а далі довго, до сліз, регоче.
Та вже наступного дня було не до сміху.  З*ясувалося, що ті дошки настеляли двоє робітників сцени, і ту, що була найкоротша й мала би лежати першою від зали, на просценіумі, де вужче, вони поклали посередині.  Обох викликали на допит, і вже до кінця дня їх ніхто не бачив. А зателефонувати боялись.  Та й куди?..
Того літа я таки вступив до університету. Два тижні довелось відпрацювати на будівництві студентського стадіону – вся абітура там увихалась.  Хотіли  записати мене у  якусь особливу  бригаду, спитали, чи комсомолець. Ухильно відповів, згадавши фабричного парторга, що - так собі, безпартійна галушка. Не сходив з подиву комсомольський  божок факультетський: на якому ж це виробництві не прийняли в комсомол молодого хлопця?  Та, кажу, ткацька фабрика, бо на виробництві, абисьте знали, головне – виробничий план. «То, може, погано працював?»  «Чого ж зразу: погано, он почитайте характеристику. Ким працював, хто я був там? Та хто я там був?  Є така спеціальність лимар. Чув,  може?»
                                                                     

м. Одеса.   
На свiтлинi: літератор Р. Кракалія, збирач старожитностей Т. Максимюк та їх приятель А. Михайленко в Одеському художньому музеї... 
Фото О. Володимирського