НА МЕЖI ДНЯ Й НОЧI

Анатолій Михайленко

                          

                         На межі дня і ночі

                           

                                 Новела

 Біля причалу колишнього морського вокзалу – цю частину порту старожили називають ще «Кримська», - самотньо стоїть невелике італійське судно, що прийшло до Одеси з вантажем марокканських апельсинів. На тлі сірого піднебесся яскраві свіжі плями сурику на його надбудові проступають як віспа. Невисокі борти і якірний клюз - роз'їдені іржею. Вона свідчення того, що і сталевий корпус підвладен вітрам, солоній морській воді, не говорячи вже про люті зимові шторми.

 У сутінковій глибині одного з трюмів четверо докерів завантажують дерев'яні піддони з апельсиновими ящиками, відправляючи їх за допомогою портального крану на причал. Серед тієї четвірки - два юнака: Віктор і Микола, що демобілізувались з війська. Один з них ще з шістнадцяти років поневіряється гуртожитками, другий – з неповної сім'ї. Їх життя з дитинства не рясніло цукатами. Насущний хліб доводилося добувати у поті чола.   Працюючи, вони змагалися, хто першим закине нагору вже завантаженого піддону два останні ящики, що вирушають на експертизу до санітарно-епідеміологічної служби. Ця гра, яка виникла сама собою, допевна урізноманітнювала доволі нудну працю.

   Руки зайняті, зате голова вільна. Механічно вихоплюючи ящик за ящиком, Віктор пригадував, як, повернувшись з війська, шукав роботу. Отримавши ще до служби спеціальність механіка-холодильщика, він подався було до рибольскої компанії «Антарктика». Але там йому відмовили. Кадровик мотивував це тим, що Віктор служив в авіації, мав справу з новітніми літальними апаратами,  котрі представляють військову таємницю. А носіям таких секретів не відкривають візу для закордонного плавання.  «Ну, які можуть бути таємниці після того, як двома роками раніше льотчик Беленко викрав винищувача Міг-25 й перелетів на ньому до Японії?! – заперечив хлопець, а далі подумав: чинуша явно «напрошується» на хабара, та не на того напав!». Сперечатися з відставником далі не став.     

   Довго не вагаючись, пішов до сусіднього морського торгівельного порту, де для роботи вантажником не були потрібні ні партійність, ні віза. І ось стоїть в напівпорожньому кабінеті начальника третього вантажного району Георгія Баранова в очікуванні своєї долі. Той з неприхованою цікавістю і певною недовірою дивиться на нього з - під густих чорних брів.

 - Слабкуватий ти, хлопче, для нашої роботи, - промовів нарешті, начальник без тіні посмішки на широкому смуглявому обличчі, маючи на увазі невисокий зріст хлопця і його худорляву статуру. А для більшої переконливості сказаного, встав з-за столу у весь свій величезний, ледь не двометровий зріст.

    - Вітя повернувся з армії, йому треба влаштуватися на роботу, прописатися в гуртожитоку, одягнутися, - пробурмотів юнак, говорячи про себе в третій особі. Певне, від великого хвилювання, і вже не сподіваючись, що начальник змінить своє рішення. Проте Баранов, почувши цю дивну репліку, посміхнувся й примирливо сказав:

   - Ну, гаразд, давай, підпишу твою заяву. Але, дивися, в бригаді розбиратимешся сам…

Так Віктор потрапив до бригади Василя Палтіса – людини вибухової, але не позбавленої почуття гумору. 

- Не хочеш працювати, «век» з бригади, - різко говорив зінколи Василь, лаючи молодого вантажника, що проштрафився. – Думаєш, ти один такий? Та у відділі кадрів черга стоїть, щоб зайняти твоє місце. І всі – в шляпах! – завершував зазвичай свою «виховальну промову» бригадир,  наголошуючи на слові «шляпа» Помітивши, що ледь не вся бригада зібралася на причалі насолодитися його мистецтвом, командував фальцетом:

    - Марш по робочих місцях! – І навздогін кидав своє улюблене:  «Бекіцер, бекіцер…»

    Вперше Віктор усвідомив справедливість слів, сказаних Барановим, коли трапив на розвантаження кубинського цукру-сирцю в лантухах. За час переходу судна через океан, вони перетворювалися на 114-кілограмові брили. Тому в трюмі основним інструментом був звичайний лом, яким лантухи поодинці виколупували із рудої горбатої маси. Та й брати їх голіруч було теж неможливо. Лантуха доводилося підхоплювати спеціальною лапкою і тільки тоді удвох з напарником перекладати його на прядивний строп. Особливо напереливки було тим, кому випадала черга забивати вагони-пульмани до стелі цими «сухарями», як їх називали вантажники. Не зважаючи на наголівники, вантажники за зміну розтирали загривки до крові і ран, що довго не гоїлися.

    Серед найнебезпечніших вважалося вивантаження 200 -кілограммових кіп каучуку. Коли при підйомі краном одна з них зривалася з гака і падала до трюму, то підстрибувала, як чудернацький чотирикутний м'яч. Ударившись об комінгс, шпангоут або інший який-небудь виступ, кіпа знову летіла невідомо куди. І вантажникам залишалося лише сподіватися на Бога, щоб цей каучуковий снаряд не припечатав кого-небудь до борту судна.

      Всі ці і інші принади докерської праці Віктор не раз відчув на собі. Тут, в порту, він твердо засвоїв одну геніальну за своєю простотою істину, викладену йому ветераном Федором Ткачем: 

- Якщо людина несе щось з роботи додому, не записуй її в злодії. Просто вона бере те, чого їй не додали зарплатою.

І Віктор з Миколою втілювали, як могли, цей «економічний постулат» в життя.  Одного дня, прихопивши в порту по шість пульок, ( планувалася поїздка з дівчатами на вихідні до Кароліно-Бугазу, або на Хаджибей), вони бездарно трапили до рук нічного міліцейського патруля. Сам Баранов прийшов до камери, куди зачинили Віктора. Незлобиво докоряв йому і кілька разів запитував: «Ну, скажи, будь ласка, хто ще з вашої бригади брав курей?..».

- А хто це може сказати?- відповів на питання питанням Віктор, сподіваючись, що Баранов все - таки зрозуміє, чому він діє так, а не інакше. Ну не міг Віктор відкрити йому всієї правди. Не міг! Бо це означало підвести товаришів. І, між іншим, стати «стукачем», живучи з цим ганебним прізвиськом.  Не «розколовся» і Микола.

    Мовчання молодих гідно оцінили старші товариші, одноголосно проголосувавши на профспілкових зборах за взяття Віктора і Миколи на поруки, мовляв, «Молоді ще, виправляться!» 

   Після цього випадку районне начальство вирішило серйозно взятися за трудову дисципліну. Замість табельниці, милої єврейки Сіми, що відповідала за дану «ділянку роботи», призначили справжнього начальника відділу кадрів, змінивши ради цього штатний розпис.

    То ж доля зіштовхнула Віктора ще з одним відставником – колишнім полковником Комітету держбезпеки. У Сергія Івановича – так звали нового призначенця, – ймовірно, був багатий досвід щодо наведення дисципліни. Всю провину підлеглих він брав, як прийнято говорити, «на олівець». По тому, природно, йшли оргвисновки, аж до позбавлення премій і звільнення «невиправних». 

      Коли ж до нього зверталися з дріб'язками,  скажімо, з приводу триденної відпустки за власний рахунок, Сергій Іванович діставав з шухляди товстий зошит і, порившись в ньому, прорікав, зморщивши лоба:

    - Ну як я вам можу піти назустріч? Ось, дивіться, першого числа у вас «пташка» перепив, і п'ятнадцятого, і тридцятого. – І прохач виходив з кабінету ні з чим, матюкаючи кадровика, на чому світ стоїть.

     Втім, портовики мало звертали уваги на потуги навести лад на районі. Вони продовжували фарцувати, розпилювати, наприклад, гітарною струною упродовж брикети вершкового масла, а потім виносячи його частинами і реалізовуючи за межами порту.

   Але висловили кадривикові своє «фе» найзухвалішим чином. Біля портового  холодильника ошвартувався старенький теплохід «Кооперація», що обслуговував лінію «Одеса - Олександрія». Він, як зазвичай, прийшов  з вантажем арабського рому «Абу - Самбел» і  сухим вином чорнильного кольору з промовистою назвою – чи то «Нефертіті», чи то «Нефертарі». Скоштувавши заморської продукції, «підігріті» вантажники небоязко тинялися площею перед адміністративною будівлею, а Сергій Іванович з вікна другого поверху спостерігав за цим «броунівським рухом» і мстиво скреготав вставними зубами. Та що там він?!

    Сам начальник порту Томас, який виявився  випадково чи невипадково в цей час на районі, прагнув щонайшвидше пройти, аби уникнути «братання», адже дехто з ветеранів намагався обов'язково потиснути йому руку, вважаючи це великою честью для себе.

     Віктор з Миколою того дня працювали в трюмі «Кооперації» і, на щастя, не брали участі в загальній «дегустації». Вони чекали кінця зміни, аби піти до дівчат. Звісно, були зовсім молодими, сповненими сил, здоров’я. Важка фізична праця ще не спотворила їх статури, навіть, навпаки, довела їх до досконалості. Перший з них був невеликого зросту, але з ідеальними пропорціями тіла, другий – справжній античний Аполлон.

І не дивно, що рідко яка дівчина могла встояти перед, зокрема, Миколю. Його нетривалі романи зазвичай закінчувалися гірким дівочим розпачем і слізьми. Деколи здавалося, що Микола свідомо мстить прекрасній половині людства за зраду своєї колишньої дружини. У нього навіть була щодо цього своя цинічна філософія, яка граничила з інфантилізмом:

      - Не можна відмовлятися від жодної жінки, навіть незугарної, бо доля не завжди пошле тобі кращу, - часто повторював він.

Віктор одночасно і жалів цих жінок і зневажав їх за легковірність та податливість. Лаяв себе за подібні думки, оскільки розумів, що природа вимагає свого, часто приборкуючи «раціо», тобто розум.  І, щоб заспокоїти яку - небудь з них під час випадкової зустрічі, повторював есенінський рядок: «Грубым дается радость, нежным дается печаль…».

Роль утішника була Вікторові не до вподоби. Але за своєю душевною добротою він не міг відмовити колишнім пасіям друга в потребі відкрити перед ним всю глибину своїх почуттів.

     Доходило до анекдотичних випадків. Якось Віктор прийшов на роботу незвично рано. Але здивуванню не було меж, коли побачив, що Микола вже сидить на лавці біля входу в адміністративну будівлю, за звичкою пихкаючи цигаркою «Беломор - канал». Поздоровкалися і замилувалися сходом сонця, що здіймалося над горизонтом. Першим перервав мовчання Микола:

    - Вибач, Вікторе, але я цієї ночі був у твоєї Люди.

Віктор, витримавши паузу, відповів в унісон другові:

    - Вибач, Миколо, я цієї ночі був у твоєї Інни…

    Поставивши таким чином один одного перед фактом, приятелі не посварилися, а прийняли цю подію як природний вихиляс їх холостяцького, романтичного, подекуди авантюрного життя. Іронія ж полягала в тому, що жодна з жінок в майбутньому не зізналася в тому, що сталося.

До речі, Інна припала до душі Віктору, і він продовжував ще довго з нею зустрічатися. І лише коли відчув, що намагаються покласти край його козакуванню, пішов тихо, по-англійськи, правда, присвятивши  дівчині на знак вдячності вірша:

 Прости, моя отрада и досада

За то, что безрассудным пацаном

Любовь я крал, как яблоки из сада,

Не став при нем ни сторожем, ни псом…

    Вірші сподобалися Миколі. Проте Інна про них, на жаль, так і не дізналася...       

     - Штіва, штіва! - відвернув Віктора від спогадів бригадир, звісившись над горловиною трюма. 

     - А ти не бачиш, піддони закінчилися! – відповіли йому з темної глибини, мов з того світу.

Поки точилася словесна «перестрілка», Віктор вернувся до реальності, скоб - трапом піднявся на палубу. Він інтуїтивно відчував, що на судні є контрабанда, причому високоліквідна.   

Зустрівши на баку шкіпера, він запропонував йому на changre вітчизняний фотоапарат «Чайка - 2», вартістью 27 рублів.

- «Лейка»? – запитав італієць.

- «Чайка»! – відповів Віктор, не зовсім зрозумівши шкіпера.

- «Лейка»? – повторив наполегливо шкіпер.

- I see. «Лейка»! «Лейка»! – погодився Віктор, второпавши, що йдеться саме про фотоапарат, який він демонструє. 

 Come with me!- сказав йому старий моряк і провів до свєї каюти. Там, довго не торгуючись, дістав з рундука дві пари джинсів з фірмовим лейблом «Lee» і передав Віктору. Той, заховавши їх під ватника, повернувся до трюма,  де і повідав колегам про вигідний обмін.  Відтак, скупивши чи не всі фотоапарати «Чайка-2» в найближчих магазинах культтоварів і здійснивши аналогічні операції з членами екіпажа судна, вантажники до кінця зміни стали володарями двох лантухів новеньких ковбойських штанів, що цінувалися на одеській барахолці по120 рублів за пару, – а це, як не кажіть, місячна зарплата радянського інженера! Постала проблема: як вивезти придбане за межі порту?

      Хтось з вантажників згадав про приятеля Миколи Сашка, на прізвисько Чалий, що працював механіком портового буксирного катера «Шторм». Чалий був по-своєму унікальною особою: у той час, як усе більш - менш доросле чоловіче населення Одеси прагнуло влаштуватися на судна ЧМП і піти у закордонне плавання, він, навпаки, не зважаючи на тиск членів сім'ї, продовжував працювати у портофлоті, чиї маломірні судна не виходили за межі зовнішнього рейду.

   Але  Чалий і не думував про подорожі до заморських країн. «Навіщо? Аби возити звідти всіляки шмотки для рідні? Обійдуться!», - говорив, хильнувши після вахти  пару гранчаків оковитої, механік. За це на нього обусурманилися і мати, і дружина, і діти. Але він лишався непохитним у своїх переконаннях. Завдяки дружбі з Миколою, Сашко прибився до їх бригади, неодноразово ходив з вантажниками «на сосиску».

    На щастя, він стояв цього дня на вахті. І вантажники без довгої тяганини домовилися з командою буксира про перекидання свого вантажу до безпечного місця. Ціна ризикованого заходу була, зрозуміло, обумовлена. 

   - Дві пляшки горілки «Московська»! - заявив Сашко тоном, що не терпів запереченнь.  

   - І ящик апельсинів на додаток! - проявив щедрість Микола. Тим більше, що ящик цей «випадково» забули  завантажити до вагона.

    Четверо хлопців подалися на Хлібну гавань, де мав ошвартуватися буксир. А Віктор з Миколою залишилися в порту для відправки контрабанди.  

    Зі всіма застережностями, щоб, не дай Боже не здибатися з митниками, обехеесниками або прикордонниками, о 19.00, як і домовилися з моряками, хлопці були на причалі, де в бурті з катанкою чекали приховані завчасно лантухи з джинсами.

- Невже підведуть, бісенята?! – сказав, ні до кого не звертаючись, Микола. І, щулячись від холоду, пильно вдивлявся в непроглядну темряву. 

Нарешті в нічній імлі почулися звуки працюючого дизеля. З ввімкнутим на рубці прожектором буксир, клюючи носом хвилю, наблизився до них. Микола на ходу кинув контрабандний товар Сашкові, що стояв на носі, й сам застрибнув на палубу катера.

Віктор, що залишився на причалі, дивився, як крихітне суденце, з погашеними вже вогнями, розчиняється в темряві, долаючи час і простір.

----------------------------

P.S. Век – йти геть (нім.); бекіцер – швидко (евр.); штівать – працювати, укладати вантаж в трюмі (мрск. трм); changre ( англ.) – міняти, «Лейка» - фотоапарат однойменної німецької фірми; ходити «на сосиску» - на колективну випивку в кафе що на «Привіз», де подавали горячі сосиски; обехеесники – міліціонери з відділу по боротьбі з розкрадачами соціалістичної власності