Новела...

Анатолiй Михайленко

                                   

                                    Мрії Aсі Kегельман

                                    

                       Новела

В Асю Кегельман, як мені здавалося, була таємно закохана половина хлопців нашого курсу - майбутніх геніїв архітектури. Мало того, природа її жіночої чарівливості була така, що навіть строгі інститутські викладачі, не дивлячись на вчені ступені і солідний вік, і ті не могли встояти перед нею. Інколи хто-небудь з них зупинявся в коридорі, пропускаючи пройти дівчину першою, а потім дивився їй услід з відчуттям глибокої туги за безповоротно згаслою молодістю.

Не знаю, чим пояснити таке відношення до неї з боку хлопців і чоловіків. Можливо, це дивний результат змішення в ній двох кровей: австрійської по батьківській і української – по материнській лінії?  Ймовірно, саме ця обставина і визначила її неабияку зовнішність і характер, що поєднує в собі достатню розсудливість з плотським сприйняттям того, що оточує. Вона знала, що робить і навіщо, в той же час, дивилася на світ широко розкритими очима, беручи від життя все найкраще.

- То хіба можна людині заборонити отримувати задоволення від того, що тішить його око і зігріває душу? – запитувала наївно вона, обеззброюючи співбесідника безневинною посмішкою. 

Це позитивне відношення до життя Ася перенесла і на навчання в інституті. Не даруючи так звані суспільні науки, вона грунтовно займалася архітектурою, графікою, накреслювальною геометрією, малюнком тощо. Тобто віддавала перевагу тим дисциплінам, які безпосередньо відносилися до нашої майбутньої професії архітектора. Її курсові роботи були просто красиві, якщо не сказати, прекрасні. І це викликало у деяких однокурсників патологічну заздрість.

- Подумаєш, Кегельман створила черговий шедевр! – обурювалася Свєта Корсакова, краща подруга і суперниця Асі. Я ж, граючи на контрапунктах, ненав'язливо, але щиро хвалив ці роботи, чим і здобув її розташування. А з часом – дружбу.  

     Ася, як справжня одеситка, обожнювала своє місто. Тим, кому доводилося гуляти з нею  по старій Одесі, вона щедро відкривала її таємниці. Показувала краще з того, що залишилося нам в спадок після майстрів дореволюційної епохи. І такі прогулянки, якщо і не стали для когось школою майбутньої професії, то, в усякому разі, виховували добрий смак.  Її завжди і скрізь цікавило, як ті або інші речі, створені людьми, вписуються в інтер'єр або в міський пейзаж.        

    Одного разу, коли ми  гуляли алеями одного з приморських парків, Ася сказала: - Хочеш, я тобі покажу один маловідомий шедевр?

І, не запитуючи згоди, потягнула мене за руку на територію санаторію, що належав військовому відомству. Там, глибині парку, наодинці стояв триповерховий особняк з червоної цеглини, що потемніла від часу. Підійшовши до будинку, Ася показала мені дивовижну майоліку, якою був декорований його фасад.

- Ти бачиш цю красу, - сказала вона, показуючи жовті квіти і зелене листя з обпаленої спеціальним способом глини, що так нагадували справжні тюльпани. –  Як вони оживляють і, я б сказала, «олюднюють» будинок. 

Все, що могло образити її естетичний смак, особливо недолугі громадські й житлові будівлі, вона безжалісно критикувала. Дісталося від неї й новій споруді театру музичної комедії, в якій еклектика поєднувалася з поганим смаком. Ася була однією з перших, хто відзначив на даху театру невдалі декоративні прикраси, що здалеку нагадували "труни". Вони стояли в ряд, як у конторі обрядових послуг ніби для загального огляду.

 - Навколишнє середовище може возвеличити або принизити людину, - стверджувала Ася. -  Тому архітектори та будівельники відповідальні за психічне здоров'я суспільства, можливо, більше лікарів і політиків.

    Архітектура, живопис, тільки що прочитані книги були постійними темами наших бесід під час прогулянок по місту. Якщо це була осінь, і із затоки дув пронизливий норд-ост, ми, змерзнувши, заходили в одне з найближчих кафе, замовляли по філіжанці чорної кави і чарці шартрезу. Якщо додати трохи лікеру до кави, напій набуває невластивого йому м'якого смаку. Я назвав його «Поцілунок Анастасії», не зізнаючись в цьому їй самій.

Зігрівшись, вона знімала плащ, і до запаху кави з лікером приєднувався неповторний п'янкий аромат лаванди, що виходив від її одягу і юного тіла. І для мене не було більшої насолоди, ніж сидіти з нею за столиком пліч-о-пліч в цьому букеті запахів і слухати її одкровення. 

- Я хочу любити і  бути коханою, - тихенько, неначе про себе, сказала в один з таких осінніх днів Ася, ще щільніше притиснувшись до мого плеча. І ці прості на перший погляд слова, що злетіли з її вуст, прозвучали для мене як виклик і як обіцянка.       

Нам подобалися тихі вулички раніше фешенебельного мікрорайону Відрада, назви вулиць якого звучали як вірші: Відрадна, Затишна, Ясна і Морська. Ми пішки обійшли весь Французький бульвар, де ще збереглися витончені особняки епохи, що давно пішла, їздили на трамваї в Аркадію і на Великий Фонтан.

Особливо тут було добре навесні, в другій половині травня, коли квітнув персидський бузок, наповнюючи округу дурманним ароматом. Затишно всівшись в густу траву під запашним кущем, можна було вдаватися до інтимних ласок, або, втомившись від них, дивитися з високого берега в морську далечінь, затягнену легким напівпрозорим серпанком. Деколи, коли на площині моря виникав білий лайнер, що вирушає в круїз по Чорному морю до Криму і далі до обітованих берегів Кавказу, ми на суперечку намагалися відгадати його назву.

- «Україна»! – говорила Ася упевнено, вдивляючись в ледве помітні контури теплохода.

- «Аджарія»! – перечив я дівчині, взнаючи знайомі обводи корпусу і надбудови судна…

Чергові літні канікули, щоб заробити трохи грошенят, я вимушений був провести з інститутським будівельним загоном. У глухому тайговому селищі Агиріш Ханти – Мансійського автономного округу, десь поряд з Полярним кругом, ми зводили для лісорубів дерев'яні будиночки на свайних фундаментах.

Ми працювали цілий світловий день, поки сонце не сідало за зубчастий абрис тайги, і, повечерявши, відправлялися спати. Але короткі білі ночі, що спочатку зачарували нас, південців, з часом стали нашим прокльоном. Бо вони більше личили для романтичних прогулянок, чим для відпочинку після важкого робочого дня.

Я сумував по коханій. Можливо, тому чи не щоночі мене відвідував один і той же сон. Ми з Асею сидимо на причалі, відбиваючись в ультрамариновій морській воді. По примсі хвиль наші обличчя то стикаються, то розходяться в різні боки. У найвідповідальніший момент, коли хвилі зводять нас ніби для поцілунку, Ася своєю витонченою ніжкою чомусь намагається стерти це ідилічне віддзеркалення. Але всякий раз, не дотягнувшись до нього, повільно зісковзує у воду, поринаючи з головою.

До Одеси я повернувся лише в кінці серпня, в розпал оксамитового сезону. Місто переповнювала атмосфера чуттєвості, свободи і легкості  буття. Прилавки на базарах ломилися від південних фруктів і овочів, залучаючи відпочивальників різноманітністю і дешевизною. Кожен зустрічний на ходу щось жував, інші лише збиралися відкусити свій шматок від пирога життя.

Наступного дня після повернення з тайги, я поспішив відвідати Асю. Мені було незручно прийти до неї з порожніми руками після довгої розлуки. І я зайшов до «Будинку книги», щоб придбати для неї дарунок. Цього разу на прилавках нічого цікавого не виявилося. Зате в комісійному відділі мені попалася на очі збірка  Леоніда Мартинова «Первородство». І відкривши його наздогад, я прочитав:    

Я Вас люблю! Поэтому                                  

 Весь мир творю я заново…

Розплатившись, я вийшов на вулицю і попрямував у бік «Двох Карлів». Поруч знаходився будинок, в якому жила Ася. Побачивши перший, що попався,  телефон – автомат, я набрав її номер. 

- Алло, - почувся в трубці нудьгуючий голос Асі.

- Не хотится ли пройтиться там, де мельница вертится? – запитав я, декілька перебрехавши рядок з вірша одного відомого одеського поета.

- Ой, хотится! - радісно відгукнулася вона, взнавши мій голос. – А що ти пропонуєш конкретно?  

Побродивши небагато по місту, ми вийшли на Пушкінську, біля готелю «Красная» скрутили наліво, пройшли мимо колишньої біржі - дітища  Олександра  Бернардацці, - і, спустившись на Польську, поїхали на морський вокзал.

   Біля його причалу стояв пасажирський теплохід, красень «Іван Франко», з білою надбудовою і чорними бортами. Судно готувалося до чергового  круїзу, по трапу на його борт гусячим рядком  піднімалися щасливі пасажири, передчуваючи святковий, майже європейський відпочинок. На далекому від нас причалі з трюмів суховантажного судна вивантажували грейфером кубинський цукор-сирець, який відливав золотом в променях сонця, яке вже йшло на відпочинок й стиха відлітало за темні дахи міста. Постеживши за життям великого морського підприємства, ми піднялися на третій поверх скляної споруди.

 Там розташовувався затишний бар, куди ми і раніше заходили компанією відзначати чиїсь дні народження або великі свята. Нам повезло, відвідувачів в цю годину було мало. І нам дістався далекий кутовий столик, сидячи за яким можна було спостерігати перспективу Одеської затоки.

Зголоднілі, ми замовили бутерброди з московською сирокопченою ковбасою і червоною ікрою, а на десерт - фрукти і «Советское шампанское» одеського розливу. Отримавши по акредитиву солідну суму, рівну п'ятдесяти звичайним студентським стипендіям, мені було приємно пригостити чимось смачним улюблену дівчину.

- Я сумував без тебе, - видавив я з себе, коли офіціант віддалився виконувати наше замовлення.

- Мені тебе теж не вистачало, - відповіла Ася, чомусь прикривши очі злегка тремтячими повіками.

Повільно потягуючи іскристий напій, ми говорили про майбутню роботу над дипломними проектами. Вірніш, говорила Ася, а я лише слухав і піддакував.

- Я хочу використати в своєму проекті конструктивні елементи із залізобетону, металу, скла і композитних матеріалів, - говорила вона. – Це дозволить добитися легкості і виразності кожного елементу при достатній стійкості і міцності всієї споруди.

 За її словами, це буде комплекс напівкруглих будівель, що нагадують парусник. Головною прикрасою багатоярусного фасаду стануть великі вікна і лоджії, кожна з яких даватиме тінь для тераси нижнього поверху.

- Проектувати і будувати я хотіла б так, щоб не було соромно, коли табличку з моїм прізвищем і ініціалами помістять на фасаді будівлі, - продовжувала Ася з лукавою посмішкою на обличчі. І її очі переливалися відтінками синього і зеленого, подібно до морської хвилі. Захопившись, вона інтенсивно жестикулювала, створюючи в просторі контури майбутньої споруди. При цьому її тонкі красиві руки торкалися моїх рук. Наші коліна раз у раз стикалися під столом.

«Як ця дівчина багато означає для мене, – думав я, спостерігаючи за Асею. - А що значу для неї я?»

Повертаючись в місто, ми піднялися Потьомкінськими сходами. Легендарний градоначальник Одеси Дюк де Рішельє в накинутій на голе тіло тозі римського консула мовчазно вітав нас недбалим жестом бронзової руки.

- Вже пізно, навіщо тобі їхати до себе, - сказала впівголоса Ася, коли ми зупинилися біля парадного її будинку. – Залишайся у мене. Батьки сьогодні на дачі і ніхто нам не заважатиме. Сядемо на балконі в лонгшези, і всю ніч споглядатимемо зоряне піднебіння.

Вранці я прокинувся від прохолодного повітря, що проникало з розкритих дверей балкона. Від зім'ятої поряд подушки ще виходив дурманний аромат лаванди. Я поглянув крізь тюлеві гардини на балкон, де на його огорожі воркували і цілувалися ненаситні до любові сизарі. Коли я задумався про життя пернатих, мимоволі пригадавши австрійського орнітолога професора Конрада Лоренца, в кімнату в короткому блакитному халатику не увійшла, а плавно влетіла  Ася. Обдарувавши мене вологим поцілунком, вона сказала:

- Вставай, у нас не прийнято подавати сніданок в ліжко. До речі, сьогодні моя черга вивести тебе на прогулянку. - І також легко випурхнула на кухню.

Поснідавши на швидку руку, ми відправилися на залізничний вокзал. У електропоїзді «Одеса – Білгород-Дністровський», ми продовжили нашу вчорашню бесіду. Ася небайдуже відносилася до Антоніо Гауді. Тому ще і ще раз вона пригадала його «Будинок кісток», «Башту Бельесгуард». І особливо Храм Святого Сімейства в Барселоні, який під керівництвом майстра зводили близько тридцяти п'яти років і який, після його безглуздої смерті, добудовують, і ще довго добудовуватимуть його нащадки.

Це був її коник. І уклинюватися в монолог по-хорошому честолюбної дівчини було неетично. А з мого боку навіть злочинно. Бо я знав, що вона сама мріє спроектувати і побудувати щось таке значне, що змусило б говорити про нього і знавців і простих обивателів.

- Так, у кожного Гауді має бути свій Гуель, – лише і зміг я сказати впівголоса.  Але Ася, на щастя, не звернула на моє зауваження жодної уваги.

Ми зійшли на станції Кароліно – Бугаз і, минаючи дачі і курені залізничників, обходячи мілководі озерця, в яких плавали маленькі чорноморські черепахи, вийшли до безлюдного пляжу. День був по-літньому теплим, а повітря таким прозорим, яким воно буває на півдні лише в кінці серпня - початку вересня. Легкий вітерець здував піщинки з гребенів дюн. На морі стояв повний штиль, невеликі хвилі ліниво накочувалися на кромку майже плоского берега, ніби запрошуючи поринути в їх прозору прохолоду. 

Коли Ася входила в море, здавалося, воно розступається перед нею, впускаючи її в своє лоно; коли виходила, вода неначе йшла услід, не відпускаючи її від себе. Солено-гіркувата волога стікала з її витонченої загорілої фігури, розліталася довкола міріадами живих, виблискуючих в променях сонця, бризок. Піднявши плавними рухами руки, щоб поправити мокрі кольору житньої соломи волосся, Ася постала переді мною у всій своїй незахищеній і прекрасній наготі. Я дивився на неї і не міг надивитися, мимоволі пригадавши чийсь вислів про те, що в красивому тілі відбивається краса душі.

Накупавшись, ми встановили на березі невеликий туристичний намет. Розшнурувавши рюкзак, я дістав з нього їстівні запаси, довгу пляшку болгарського рислінгу, заготовлені Асею ще з вечора, і ми, всівшись на покривало, почали трапезу.

- За нас, молодих і недосвідчених! - виголосила свій тост Ася, піднявши на рівні сяючих смарагдових очей емальований солдатський кухоль.

- За тебе, таку красиву, розумну і безпосередню, - відповів я без лукавства і поцілував її в злегка посинілі від недавнього купання губи.

Нам було добре удвох на цій піщаній косі, що відокремлює Чорне море від Дністровського лиману. Ми раділи високому чистому піднебінню, сонцю, легкій хвилі, що накочує на плоский берег. А більш всього - спілкуванню один з одним, нічого не загадуючи на майбутнє і нічого не знаючи про нього.

------------------------------------------------

 P.S. «Два Карла» -  винний підвальчик в Одесі, розташований на розі вулиць, що носили до повернення їм старих назв, імена Карла Маркса і Карла Лібкнехта; Антоніо Гильем Гауди-і-Корнет – відомий іспанський архітектор; Еусебі Гуель-і-Басигалупі – каталонський промисловець, політик і меценат, що підтримував всі почини Антоніо Гауді

На свiлинi: фото з картини Миколи Прокепенко "Бiле та чорне"

Фото автора