ЧАС СПОДIВАНЬ, ЯКI НЕ ЗБУЛИСЯ

                        АНАТОЛIЙ МИХАЙЛЕНКО

                           Час сподiвань, якi не збулися

                                   

                          ( Время не сбывшихся ожиданий)                 

   

                                                    - 1 -  
 Хто хоч раз побував в цьому приморському місті, потрапляв до нього удобровільний і щасливий полон. А влаштувавшись в нім, якщо не набував професії моряка, то ставав художником, поетом або, у крайньому випадку, фарцовщиком.  Сергій закохався в нього з першого погляду, причому заочно, переглянувши кінофільм «Матрос з «Комети», в якому за кадром Георг Отс виконував нехитру, але зворушливу до сліз, пісню:

Самое синее в мире

Черное море мое,

                                               Черное море мое…

      І море наполегливо покликало його до себе. Йому не виповнилося ще й сімнадцяти, коли він, всупереч батькам, поїхав вступати до професійно - технічнго училища морського транспорту.     

     Ясним серпневим ранком він зійшов з потягу «Львів-Одеса». Асфальт перону ще був вологим від передранкової роси, і блищав, відображаючи блакитні небеса. Дикі голуби, що уподобали дах залізничного вокзалу і довколишніх будівель, своїм воркуванням вітали прихід нового дня.

      Залишивши свою фіброву валізу в камері схову, він вийшов на привокзальну площу. Запитавши у перехожих, як ближче проїхати до моря, сів у трамвай маршруту №5. Коли від кінцевої зупинки в Аркадії він нетерплячими кроками йшов широкою алеєю, що утопала в зелені, перше що його уразило, були пальми посеред квіткових клумб. Їх гілки з жорстким темно-зеленим загостреним листям, схожим на пір'я якоїсь дивовижної птиці, ледь ворушилися від подиху легкого морського бризу.

     Зробивши ще декілька десятків кроків, він побачив величезне бірюзове дещось, що неспинно рухалося в бік берега і, в той же час, залишалося на одному місці. По міру наближення до нього, воно розверталося удалину і вширину до самого горизонту, утворюючи велику впівнеба лiнзу.     

     - Море. Море! – здогадався він, ледве ворушачи пересохлими губами.

Підійшовши ближчи до води, він сів на теплий камінь-черепашник і, не відриваючись, став дивитися на хвилі, що одна за одною підступали до берега. Вони пестилися до його оголених ніг, лоскотали пузирчастою піною ступні і щиколотки, вирушали геть, щоб повертатися знову і знову.

   Роздягшись, він вийшов на бетонний пірс. Тут морська вода була прозорою і смарагдовою. Крізь її товщу він дивився на піщане дно в сонячних відблисках, на потемніле каміння, врите зеленими водоростями, що коливалися в ритмі хвиль. А на поверхні нишпорили невеликими косяками мальки чи то скумбрії, чи то бичка у пошуках корму. Набравшись сміливості, Сергій плигнув вниз головою, як це робив багато разів раніше, упірнаючи в темну воду сільського ставка. А коли сплив на поверхню, відчув на губах гіркувато-солоний смак.  

       - Яке ж воно солоне! – крикнув здивовано хлопець, як справжній провінціал, що не вміє приховувати свої почуття.

(Далi

буде)