Анатолій
Михайленко
ЯКОСЬ
У КАМ'ЯНЦІ НАД СМОТРИЧЕМ…
Ретро-новела
Сергій та
Кароліна мармуровими сходами спустилися до вестибюля технікуму, вийшли на
вулицю й рушили до мосту, що перекинув своє залізобетонне тіло над глибоким
каньйоном Смотрича.
- Я живу
далеко, на Польських фільварках, - сказала Кароліна, коли вони вийшли на середину
мосту. - А там, якщо підеш за мною, нас можуть зустріти місцеві хлопці й,
боюся, тобі будуть непереливки.
- Нічого, я
проведу тебе і скоро повернуся, - відповів юнак. Хоча добре знав, що дівчина має
рацію, у місцевих хуліганів давно склалася практика показувати «хто в місті
хазяїн». І цього разу вони не вгають можливості принизити його, чужинця, в очах
дівчини. Але відступати вже було запізно.
Перейшовши
довгий широкий міст, що з'єднував Новий План зі Старим містом, Кароліна та
Сергій вийшли на невелику площу – ліворуч від них виднівся фундамент Троїцької
церкви, зруйнованої під час минулої війни. Перед ними на стіні міського управління
культури висів плакат зі словами Микити Хрущова: «Нинішнє покоління радянських
людей буде жити при комунізмі!».
Молоді люди
згорнули праворуч на вузьку вуличку, наприкінці якої нагадуванням про
середньовічне минуле міста височіла під гострою черепичною покрівлею, що посіріла
від часу та негоди, вежа Стефана Баторія із прибудованою до неї Вітровою брамою.
Як свідчить переказ, ці ворота названо так тому, що під час відвідування
Кам'янця Петром Першим, на цьому самому місці з ним сталася кумедна пригода:
вітром з голови царя зірвало капелюх…
Ступивши під склепіння
воріт, бруком вони спустилися до похилого берега річки, де в заплаві зеленіли
городи, росли, схилившись над водою, верби. Пройшли дерев'яним містком і опинилися
на Польських фільварках - в районів, де з давніх часів жив простий люд, що
постачав городян усім необхідним.
Дівчина все так
само трималася незалежно, гордо несучи свою скульптурну голову. Іноді вона
скошувала свої чорні, як виноградини, очі, на попутника поруч. Їй, як видно,
було приємно, що її проводжає хлопець, який не звернув уваги на застереження про
можливу зустріч із «місцевими». Юнак же пишався, що йде поруч із такою гарною та
неприступною панночкою.
Перемовляючись подеколи
короткими незначними фразами, Сергій та Кароліна опинилися на Торговельній
площі, де стояла пам'ятка цих місць – православна церква Святого Георгія, пнучи
до неба свої яскраво-сині куполи.
Вони наближалися вже до вулиці Заньковецької,
на якій жила Кароліна, коли їх перестріла колоритна компанія із трьох хлопців,
приблизно такого ж віку, як і Сергій, років шістнадцяти-сімнадцяти. Одягнені
вони були в зелені китайські штани по шість карбованців за пару, у яких в ті
роки ходила більшість чоловічого населення, і безрукавки непевного кольору.
- Ти що це чіпляєшся
до наших дівчат? - запитав старший із трійці. - Ти хіба не знаєш, що за це
буває!? - І пішов просто на Сергія.
Кароліна раптом
вийшла наперед, чого від неї не очікували ні Сергій, ні тим більше її гадані
захисники. І почала темпераментно щось пояснювати хлопцям місцевою говіркою:
- Казик, ту
Сергєй, хлопєц з нашего потоку, разем складами екзаміни до технікуму, я сама
просилам проваджич мнє до мєшкання…
Але втручання
дівчини тільки підбурило хлопців, упевнених у своїй безкарності - адже їх було
троє! Сергій спробував домовитися з ними та розійтися з миром. Але із цього
нічого не вийшло. Спалахнула бридка бійка. Сергій чинив гідний опір. Йому додавала
сил присутність дівчини. І він зумів таки завдати один чи два сильні й точні
удари в обличчя одного з нападників,
Казика, і в того по верхній губі та підборіддю потекла темна цівка.
Невідомо, як би
скінчився цей інцидент, якби літнє густе повітря зненацька не прорізала
міліцейська сирена. Хулігани вмить відступили, силоміць потягнувши за собою до
найближчого провулку й Кароліну. Вона кричала, намагалася вирватися з їхніх чіпких
рук. Але й цього разу сили виявилися нерівними.
Два сержанти,
посадивши Сергія до міліцейського «газика», навіщось надягли йому на зап'ястя
наручники. І спантеличеного хлопця доставили просто до міського відділу
міліції, що ташувався на тій же вулиці Шевченка, де кілька годин тому все так
щасливо починалося. Черговий слідчий, допитавши Сергія, дав розписатися у
протоколі дізнання і сказав погрозливо:
- Ну і втрапив же
ти, хлопче, в халепу! - І відправив його до камери попереднього ув'язнення, до
подальшого з'ясування обставин.
Камера, куди
помістили Сергія, була з одним заґратованим і затуленим залізним листом вікном
- так, щоб людина, що в ній, могла бачити тільки вузьку смужку неба. З меблів –
голі дерев'яні нари. А замість туалету -
«параша» при дверях. Знічев’я Сергій обстежив кожну шпару камери і в одній із
них виявив приховане лезо від безпечної бритви. Але юнак не збирався пороти собі
вени. Втім він був у такому гуморі, що хоч бийся об мур головою. Адже затримали
його, а не справжніх винуватців бійки. Крім того, його не полишала гнітюча
думка, що через це прикре непорозуміння він пропустить наступний вступний іспит
у технікумі.
Примостившись на дерев'яних нарах,
виснажений пригодою та нервовою напругою, а також пригнічений несправедливістю,
виявленою щодо нього, Сергій зненацька для себе заснув.
Йому приснився такий же пекучий літній
день, який був сьогодні. На батьківській пасіці, поширюючи медвяні пахощі,
цвіте липа. Бджоли, вилетівши з вуликів, злітаються до її суцвіть по нову
порцію нектару. Бабусі Ольга та Штефа, сидючи на маленьких дзиґликах, общипують
листи щавлю для зеленого борщу.
Поруч крутиться
він, непосидючий шестирічний Сергій, ласуючи солодкуватими плодами топінамбура.
Іноді він прислухається до бесіди бабусь про пережите в роки нещодавньої війни. Штефа вже вкотре розповідає, як літаки
«Люфтваффе» бомблять Кам'янець. А вона з дітьми втікає з-під бомб у бік
приміського села Підзамче. На ціле життя після цього «смертельного марафону» у
неї залишилася бронхіальна астма. Тому, щоб якось зупинити тривалий виснажливий
кашель, вона курить сигарети, набиті замість тютюну здрібненими листами
дурману. Це їй допомагає.
Так, з гулом бджолиного рою в галузях
квітучої липи, щавлем для зеленого борщу, димом дурману та розповідями Штефи,
вимальовувалося в його уяві місто, яке бомблять німецькі літаки.
Прокинувся він від стукоту й лементу
чергового сержанта, що вартував підслідуваних. Той подав йому через віконце у
двері невеликий пакет. Сергій, не прокинувшись іще цілком зі сну, узяв його та
розгорнув проолієну газету. У ній, на його великий подив, виявилося десятків зо
два домашніх рум'яних пончиків із яблучним повидлом. Ці ласощі були дуже до
речі. Саме тут, де годували кислими «щами», перловою кашею, справдешнім «чорним»
хлібом і ледь підсолодженим чаєм.
«Дивно, хто це
згадав про мене?», - переймався питанням юнак. Господиня квартири на Руських фільварках,
у якої він винаймав кімнату, не могла знати, де він зараз є. - «Невже -
Кароліна?!», - подумав він. - «Та не може цього бути!», - відкинув він свій
здогад, згадавши все, що з ним сталося. Але думки про дівчину не полишали його.
Йому було приємно думати про неї як про найближчу людину в цьому місті, хоча
вони й були знайомі лише кілька днів.
Сергія ще
кілька разів викликали на допит, залякували, вимагали якихось несусвітніх
визнань. Запитували, у якій він банді та хто в них за «головного»? Він же вкотре
розповідав усе як було. Щоправда, жодним словом не згадав про Кароліну.
На третю добу
його все-таки випустили, імовірно, не без чиєїсь участі, наостанок попередивши,
щоб більше не їм траплявся, бо буде гірше.
Вийшовши на
вулицю, Сергій зніяковів і водночас несказанно зрадів: під старим каштаном,
одягнена в простеньке ситцеве, поцятковане синіми кружечками плаття, його
чекала Кароліна Шиманська. Нічого не пояснюючи, вона повела Сергія в бік вулиці
Князів Коріятовичів. На перехресті, трохи відсторонившись від нього, вона
твердо сказала:
- Іди додому,
відпочинь. А завтра зустрінемося й поговоримо…
- А де ж це тебе,
хлопче, носило три дні й двi ночі?! – зустріла його запитанням тітка Галя, у
якої Сергій винаймав кімнату. - Я вже думала, чи не втопився ти, часом, на
річці, чи може побили тебе й ти лежиш у лікарні. Та мені там сказали, що такого
в них нема. - І побачивши на обличчі Сергія подряпини та гулю на чолі, забідкалася:
- Ой, Боже ж ти мій, таки влучили у твою дурну голову. Дай тобі чогось
холодненького прикладу!
Але Сергій, не дослухавши тітчиних голосінь,
швидко вмився, переодягнуся й упав ниць на не розстелене ліжко.
Наступного дня рівно опівдні, як і домовилися,
він був біля Ратуші. Там на нього вже чекала Кароліна. Коли він підійшов до
неї, вона, потупивши очі, тихо сказала:
- Вибач, Сергію, це я в усьому винна. Не
дозволила б тобі йти зі мною, нічого б такого не сталося. А так і побили тебе,
і іспит із літератури ти пропустив. Що тепер з тобою буде?
- Нічого,
Кароліно, я цей іспит і так завалив би, не сильний я в літературі, - відповів
Сергій, що не очікував такого приємного для нього повороту справ. - Не вступив
до технікуму, піду до ПТУ. А там видно буде.
Така відповідь,
здається, вдовольнила дівчину. Вона боялася, що юнак, не дослухавши її, піде, зобиджений
на неї за всю пригоду. А вона саме цього й не хотіла.
Після нетривалих
пояснень Кароліна вирішила показати Сергієві Старе Място – так вона називала
стару частину міста, в якому минуло все її недовге ще життя.
Кам'янець
посідає не останнє місце в європейській історії. Місто, розташоване на споконвічно
українських землях, свого часу було удільним центром у Великому Литовському
князівстві, потім – центром великого Подільського воєводства у Речі Посполитій,
потім, коли Україна стала частиною Російської імперії, однойменної губернії,
чиї межі пролягали від Полісся на півночі й до Причорноморських степів на
півдні.
І тільки після лютневого, а потім жовтневого
переворотів у Санкт-Петербурзі, коли на кін була поставлена українська
державність, він став справді відігравати роль національного культурного й економічного
центру. Після загибелі УНР і створення Української Радянської Соціалістичної
республіки Кам'янець продовжував залишатися ще губернським, а потім обласним
містом, поки цю роль не передали Проскурову, перейменувавши його на Хмельницький.
Ставши на якийсь час гідом, Кароліна водила
Сергія по стародавніх вуличках. Розповідала про польських королів і російських
імператорів, що відвідували Кам'янець, про видатних діячів української,
польської, російської та європейської культур, які жили і творили тут свого
часу.
Оглянувши
середньовічну фортецю – гордість Кам'янця, молоді люди знову повернулися до
Старого Міста. Піднімаючись від Турецького мосту крутим узвозом, вони вийшли до
Вірменської площі.
- У цьому
будинку, де зараз швейна фабрика, в 1919 році, коли Кам'янець став столицею
Української Народної Республіки, доживав свої останні дні її уряд, - говорила
Кароліна. - А на цій самій площі Симон Петлюра приймав паради військ, що йщли на
фронт…
Ступаючи по
нерівному, вибитому в багатьох місцях брукові площі, Сергій слухав Кароліну і
згадував небагатослівні розповіді батька про дідуся Степана, який брав участь у
революції. Дід, звісно, геть не знався на політиці, він навіть читати до ладу
не вмів, але палко хотів одержати у власність землю та вільно на ній працювати.
Тому й пішов добровольцем з такими ж, як і він, «гречкосіями», захищати
Українську Народну Республіку. Але після невдалої спроби Петлюри домовитися з
Махном про спільні дії, розгром військ і загибель республіки стали неминучі.
Під натиском більшовиків
керівники Директорії з відданими їм військовими частинами змушені були піти за
Збруч, на територію, підконтрольну Польщі. А Степан Огнієнко, як і багато
патріотів із селян, повернувся до рідного села Руда. Відтоді його поза очі й
стали називати «петлюрівець». І доживи він до сталінських репресій 37-го року,
йому б неодмінно пригадали, за кого й проти кого воював у роки революції…
На вежі Ратуші
вдарив дзвін стародавнього годинникового механізму. Зграйка голубів, що перед
тим мирно вуркотіла на руїнах костьолу колишнього Домініканського монастиря,
злякавшись мелодійних, але гучних звуків, злетіла в білясте літнє небо.
Посміхнувшись цій несподіванці, Сергій та
Кароліна продовжили екскурсію. Минувши Польську площу, підійшли до Тріумфальної
арки. На її фризі невідомий різьбяр по каменю зробив напис латинською мовою:
«НAC INTRABAT STANISLAV AVGUST REX DIE XI 9BRIS 1781 ANNO».
- Тут 11 листопада 1781 року проходив король
Польщі Станіслав Август, - пояснила зміст напису Кароліна. Він тоді прямував до
Петропавлівського костьолу. Це було під час третього його відвідування
Кам'янця.
Видно, їй дуже
імпонувало, що багато чого в цьому місті пов'язано з її прабатьківщиною. Адже
ця земля була щедро полита не тільки українською, але й польською кров'ю. До
речі, у Кам'янці під час навали турків у 1672 році загинув легендарний
полковник Юрій – Єжи Володиєвський. Здається, саме він згодом послугував
прообразом героїв багатьох художніх творів.
Під склепінням арки
дівчина шепнула Сергієві, щоб він загадав своє найзаповітніше бажання й
доторкнувся лівою рукою до мармурової стіни, як цього вимагала стародавня
легенда.
- Загадав? От і гаразд. Тільки ти тримай це
все в таємниці. І все, що ти побажав, неодмінно збудеться, - по-змовницькому сказала
вона.
Дівчина
наполягла, щоб вони зайшли до кафедрального собору, відвідуваного королівськими
особами, але перетвореного тепер на музей атеїзму. Опинившись під склепінням колишнього
храму, перехрестилися: Кароліна – зліва праворуч, Сергій – справа ліворуч. Під
куполом, як антирелігійний символ, висів маятник Фуко. Стежачи за його
коливаннями, Сергій згадав приписувану Галілео Галілєві фразу: «E pur si
muove!».
Юнак і дівчина,
вийшовши у двір, обійшли храм із південного боку. Коли вони проходили повз
мінарет, вибудуваний турками, зустріли невелику групу туристів і екскурсовода,
що розповідав сучасним пілігримам чергову місцеву легенду, а, може, бувальщину.
- У середині
дев'ятнадцятого століття одна юна панночка дуже покохала молодого шляхтича, -
говорила екскурсовод. - Так дуже покохала, що жити без нього не могла. А він
або не звертав на неї жодної уваги, або насміхався над її почуттями. Не стерпівши
мук невзаємної любові, якось уночі дівчина піднялася по крутих сходах на самий
верх мінарету й кинулася з його балкона вниз…
- Ось до чого призводить кохання! -
зненацька сказала Кароліна, коли вони із Сергієм відійшли вбік.
Минувши це
сумне місце, молоді люди пішли далі середньовічною вуличкою, повз екзотичні руїни,
каміння яких були покриті мохом, як жовтаво-смарагдовим осадом часу, і
зупинилися над глибоким каньйоном. Його за багато тисячоліть проточила у
скелястій породі річка Смотрич.
Не змовляючись,
Сергій і Кароліна опустилися в густу, пожухлу від спеки траву, що гостро пахла
чабрецем, полином, і ще чимось, чому важко дошукати назву. Може, самою
історією?
Стомлене за день сонце повільно сідало за
вежі середньовічної фортеці. Кароліна, відкинувшись на спину, дивилася своїми
темними очима в бездонне небо. Сергій, примостившись поруч, намагався знайти в
нескінченному всесвіті цятку, куди спрямувала свій погляд його супутниця.
Про що вони
думали в цю тиху передвечірню годину? Про глибини космосу, про свій майбутній
фах будівельника чи про ті таємничі зміни, що відбуваються в їхніх душах,
завдяки яким дівчина стає жінкою, а юнак – чоловіком? Хто знає!
За ними, на
самій верхівці мінарету, мовби притискаючи серповидне зображення місяця,
височіла чотириметрова позолочена фігура Божої Матері Непорочної Діви – Покровительки
міста. Марія, вся в сяйві променів призахідного світила, здійнявши руки до
гаснучого неба, благословляла цей світ і все суще в ньому.
----------------------
Польські, Руські
фільварки, Старе Місто, Новий План – назви районів сучасного Кам'янця-Подільського;
«E pur si muove!» (італ.) - «І все-таки вона крутиться!».
