вторник, 19 декабря 2017 г.

Soroka



Soroka                                                                         
                                                                                  Роман Кракалія
                                   Ой, сороко-білобоко…                                     
                                                                 новела
  Ніби й мимо летіла, та враз опустилась важко на балконне бильце. Не скрекотнула навіть, мовчить… Втомленим оком на мене позиркує. Що, замахалась новини розносити, білобока?  А то ні!  Розумію… Таку вже роботу Господь тобі виписав – новинаркою служити. Тяжка твоя служба нині, еге ж?.. Та й чи була колись легкою?..  То носи вже – не нарікай…  Ага, правду кажу: бач, головою покивуєш згідливо.
   Сидить, обсервує свій простір, туди-сюди поглядаючи, на мене вже й не глипне. Розмірковує, куди зараз  податись-полетіти: наліво підеш – тривожну вість принесеш, направо – з новиною недоброю, а навпрошки подасися – то затужать там, заридають… Надивилася вже…   
   Двір великий, посеред його ще один дім стоїть,  новіший - немовби навпіл ділить.  Дерев з десяток, та все високі, з густими широкими кронами. На якому вона оселилась і коли - ніхто й не завважив. Та й кому воно цікаво? Теперішні дітлахи за сорочачими яйцями не лазять – про це навіть батьки їхні не чували. Та й чи потрафить бодай котресь видряпатись на яку  тополю чи софору, як це вміли їхні давніші ровесники?  А в що вони граються нині? То в м*яча вишколюються, а то, он, гасають з якимись дрючками в руках, б*ються ними та галасують на весь окіл. Виявляється: дворами «воюють». Хоч двір нібито й один, спільний, а все-таки навпіл, наче кордоном умовним – будинком тим, що посередині - розділений. Дітваки галасують, сухі ломаки в їхніх руках тріщать, зударяючись, та сипляться на друзки, а згори час до часу  сиплеться на весь той гармидер  сорочачий скрекіт.  
   На сусідський балкон виходить огрядний чоловік  у шортах, невдоволено поглядає туди, звідкіль долинає рипуче скрекотання. Сусід віднедавній.
- Чого зрання розкаркалась? Відкіль ти взялась тут на наші голови?
   Глипнув у мій бік, махнув рукою – вітаючись ніби.
- Каркає та каркає, не дає  подрімати, - невдоволено.  Сказати йому, що то сорока, а не ворона?  
- Та вони такі, тоті сороки…  Вміють і на ворон перевертатись.
- Чого вона каркає? – допитується.
- Вона розносить новини. Безплатно.
Не второпав спочатку, по хвилі - майже ошелешено:
- Як це: розносить новини?  Вона що, дресирована? А де її сумка?
- Місія у неї така. Ніколи не чули хіба? 
- Новини в телевізорі.                                                                            
– А ви дивитесь телевізор?
   Не відповів. Бере зі столика цигарки, запальничку, припалює, розганяє долонею хмарку диму. Нараз питає:
– Ти що, розумієш мову птахів? 
- І птахів, і тварин… Це не важко. І риб також… хоч вони й мовчазні:  звичайно ж - риби… Холоднокровні… Людей от… не завжди розумію… 
- Треба вивчати англійську! – несподівано міняє тему. - Наш огинався на курси ходити щодня, а тепер у столиці, добре влаштований.
 – Телефонує?
– Вже більше місяця не дзвонив… Розсварились ми. Надто вже… прямий. Як лінійка… Моя  набирає, а в телефоні кажуть: поза зоною…  Може, спитаєш  у неї, га? - кивнув на сусідню тополю, з якої скоса позирала в наш бік. – Відчуває душа: щось він собі надумав… Й одразу по тому, ніби завстидавшись:
- А ви направду… тямите, що там вона… говорить?   
Ну що ти  відповіси йому? Зненацька майже на бриючому пролетіла повз  нас, невдоволено скрекотнувши.
– От бачте, попереджує мене, щоби язиком не плескав, - відбоярююсь.
Провів її поглядом, а коли обернувся, сусід вже заходив до свого помешкання. 
- Чуєш, тут один каже, що розуміє мову птахів. Буцім ця ворона розносить новини…  Звісно, марення!..  Та ж кажу тобі: сусід наш… 
Далі не чути вже, зайшли углиб кімнати.
- Та не треба тут нікому тих новин її, - сусідка згори, над головою. -  Дарма надривається, бідолашна… Погляньте лишень на дахи їхні: від самого початку обклалися тими параболами - як щитами, їй-Богу!  Наших новин не хочуть, факт…  Ще й грати понавішували. А нащо вони вище першого поверху? Дарма надривається, бідолашна… Хто її чує? Лиш вода скапує з трубочок.
- Дистилат, - ще відкілясь голос. – Саме те, що треба. Раджу збирати для «тачки».
   Довго ще літала білобока по двору та понад сусідніми дворами, перекидалася то на ворону, а то в зозулю оберталась… До мене вже не сідала.
А якось удосвіта зненацька відлетів сон – аж мовби  холодком війнуло по лицю.  Я вийшов на балкон і на сусідських перилах побачив ніби старого чорного ворона, що сидів непорушно перед зачиненими дверима. То була білобока. Вона зиркнула  на мене  блискучим проти місяця оком, і з її захриплого горла вирвався короткий скрик - наче схлип.

На снимке: картина Геннадия Гармидера "Весна"
Фото А. Михайленко